— А чий це хлопчик? — запиталася вона, поглянувши на дитину.
Хлопчина, засунувши бруднуватий пальчик правої руки до рота, з цікавістю та ледь не благоговінням дивився на Лізу своїми не зоркими надто, не зовсім звичними оченятами, в котрих ще плескався страх.
Красуня служниця покривила лице.
— Мій, — кинула вона з огидливим виразом обличчя й знову позиркнула на Лізу незрозумілим поглядом сірих очисьок.
Ліза усміхнулася до хлопчика.
— А як тебе звати?
Служниця мовчала, а хлопчина, кинувши на неї запитливий погляд, витягнув пальця з рота й тихо сказав:
— Яша.
В зелених очах Лізи вже стоялися сльози.
— А я панна Ліза, — промовила вона, простягаючи до нього свою долоню — чисту та гладку, в котру Яша, повагавшись, обережно, сторожко озираючись на матір, мов боячись, що вона ось-ось нагримає на нього за такі вчинки, вклав свою бруднувату ручку. Вона ніжно усміхнулася й потисла маленькі пальчики. — Ти полюбляєш цукерки, Яшо?
Сірі оченята засяяли.
— Так, панно.
Ліза на мить заплющила очі, бо вже надто жалюгідними видавалися їй його очі, котрі мов ожилися при згадці про солодощі.
— То приходь до мене, я пригощу, — запросила вона маленького Яшу й, кивнувши його матері, котра продовжувала з мовчазною зацікавленістю роздивлятися її, пішла геть. А перед очима все продовжувало стояти лице маленької потвори, котру, без сумніву, не надто полюбляла ця ясноока красуня. Бідне дитя, та чи ж провинне воно у тім, що вродилося з такою вадою? То радше її провина, цієї пишної красуні, котра все дивилася на неї, Лізу, з незрозумілим виразом зацікавленості та… ворожості. Дивна вона все ж якась, хоча в цьому будинку всі дивні.
Дійшовши до східців, Ліза зупинилася, тому що назустріч їй невідомо звідки кинувся пес Ярослава Кажановського. Спочатку, з несподіванки, вона, налякавшись, застигла на місці, пригадавши той вечір, коли приїхала й уперше побачила собаку. Тоді він до непритомності перестрашив її, але зараз виглядав досить дружнім. Більш того, повилюючи хвостом, він наблизився до неї й лизнув пальці, віддано зазирнувши до очей.
— А він полюбив вас, — раптом пролунав за спиною жіночий, незнайомий голос, й, обернувшись, Ліза побачила поряд з високими дверима ставну жіночу постать у блакитній сукні. Чорні очі дивилися пильно та уважно, але зовсім не тепло. Карай, забачивши її, глухо загарчав і насторожливо підняв вуха. Ліза ж з цікавістю поглянула на сестру свого нареченого, на Таю Кажановську, від котрої до цих пір не почула ще жодного слова. Досить висока, але струнка, сестра Романа Яковича з її смаглявим лицем, чорними очима та густим, важким темним волоссям була вродлива досить екзотичною вродою, якоюсь наче циганистою. Великий, з гарними вустами рот та родимка, що темною плямою притулилася у його верхньому куточку, надавали їі лицю особливу чарівність. Та ось очі… Очі ці чомусь непокоїли Лізу, можливо, тому, що вони були дуже схожі на очі Ярослава Кириловича чи тому, що в них було геть відсутнім тепло й були вони зараз холодними, дуже холодними й уважними.
Ліза спробувала посміхнутися.
— Ви так вважаєте?
Таїса не відповілася на усмішку.
— Він нікому зроду не лизав руки, окрім Ярослава, — кинула вона холоднувато, презирливо поглянула на напруженого собаку й пішла геть, не нагородивши Лізу більш ані поглядом, ані скупою усмішкою.
Ліза поглянула на собаку, котрий знову лизнув її пальці.
— Дивна вона, справді? — Карай у відповідь тихо гавкнув, мов погоджуючись. — Хоча ти правий, любий, у цьому будинку всі дивні. — Несподівано насмілившись, Ліза приголубила собаку, погладивши шерсть, і пішла у свою кімнату, тільки на порозі пригадавши, що книжечку з сонетами Шекспіра та полишеними в ній листами Марфи Кажановської вона зоставила в сильних та теплих руках Ярослава Кажановського.
4.
Обідати Ліза спустилася того дня до їдальні. Почувалася вона на диво гарно, про хворобу нагадувала хіба що легка слабкість усього тіла та блідість лиця. Парася, заспокоївшись за її здоров’я, торохтіла тепер без угаву, й Ліза, перевдягаючись до обіду в легку шовкову сукню, раптом згадала про нещасного Яшу й запитала:
— А ти бачила маленького, потворного хлопчика…
Очі Парасі загорілися.
— Бачила, як же його не побачити, коли вештається будинком побитим щеням, а коли вже вночі його зустріти… От уже нещасна потвора!
Ліза важко зітхнула.
— Хіба ж дитина у цьому винна? А мені його шкода, така нещасна дитина, й мати його не надто вже любить…
Парася перенизала плечима.