Минався час.
Марфа за десять років того дивного шлюбу зістарилася передчасно, погасла, мов та свічка на вітру, та ще до того ж пошкодилася дещо розумом, що й було не дивно за її життя. А в Данила, котрий мав більш за неї літ, видавалося, що й старості немає, тільки з роками у волоссі його чорному з’явилися дві сиві смужки, які стрічками йшли від його скронь і губилися десь у густій розкоші гриви, та ще лице заробилося більш похмурим та жорстким, якщо було не сказати — жорстоким. А ще ясний пан Кажановський, геть з часом охолонувши до дружини, заробився ласим до молодого дівочого тіла, й дівчата, мов причакловані, мов притягнені незрозумілою, але могутньою силою, безвільно, покірливо йшли в його обійми, бідненькі, геть не замислюючись над тим, що погубить їх пан, що серце його закам’яніле, підвладне тій силі, котра лиш насміхається віками з кохання, — воно ж уже не спроможне кохати, й єдине, що вабить до них пана, — то є лиш низька, тваринна пристрасть, хіть, яку він задовольнить, не переймаючись почуттями невинних душ та тіл, котрі топтав безжально та жорстоко.
Але саме ця любов до молодого, пишного дівочого тіла й загубила здавалося що всесильного Данила Кажановського. Чи то прогнівив він так уже Небеса своїм життям богопоганим, що вони поклали край його чаклунському, нечестивому існуванню, чи володар його темний відвернувся від нього й покинув захищати, тільки смерть до Данила прийшла несподівано, підкралася непомітно тоді, коли він вважав себе ледь не за вічно живучого, не старіючи тілом. А то було чистою правдою, бо Кажановський і справді мріяв довго топтати святу українську земельку, маючи для цього всі умови й підстави.
Та трапилося йому зустріти якось Мотрю Клименкову.
Чиста, побожлива сирітка, душа невинна й добра, вона випадково потрапила на око Кажановському в полі. Він тільки поглянув на неї своїм вогняним чорним оком, як дівчина й утратила спокій, задивилася на біду собі в ті очі нечестиві, що при вигляді її краси молодої так і запалали, застигла перед ним — струнка й гарна, наче квітка, й нароблені руки її притискали до грудей серпа, котрим жала вона пшеницю, й не помітила, як пальця вразило гостре лезо… Та помітив Кажановський, відібрав у неї того серпа, кинув геть і, нахиливши голову свою буяву, вустами стер крапельки крові за дівочих пальців.
Мотря сахнулася, як молоде лоша, почервоніла лицем гарним, й очі блакитні затуманилися вмить.
— Що ви, пане? — прошепотіла, як вітром повіяла.
Кажановський усміхнувся.
— Приходь до мене, чарівнице.
В очах Мотрі заметався страх.
— Пане…
Кажановський ще раз торкнувся її врізаного пальчика.
— Приходь.
Його останнє слово пролунало не запрошенням, а наказом, він знову всміхнувся, позиркнув на неї вогняним своїм оком й, скочивши на коня, подався геть, зоставивши дівчину нещасну стовпом стояти посеред поля, допоки свідомості її затьмареної не торкнувся голос тітки-сусідки:
— Пропала ти тепер, Мотре, геть пропала. Кажан, коли затягне кого до свого клятого гнізда, то порятунку не чекай.
Нічого не відказала на ті слова Мотря, тільки поглянула на сусідку невидючим мов поглядом і весь залишок дня проходила полем, наче сновида, й увечері повернулася додому тихою та замисливою, відмовилася від їжі, котру приготувала старенька бабуся, що й виняньчила її з малечого віку, зіслалася на втому, лягла ничком на лежанку й видала, що поснула, хоча яке там спати. Палала, горілася, мов у пекельному вогні, до самого ранку, й наступного дня, коли побачила Кажановського, серце її так і забилося схвильовано, й лице наче вогнем впалило, й зробилося так… незвично й хороше, й погано водночас. А коли Кажановський поїхав геть, тільки позиркнувши здалеку вогняним своїм оком, відчула себе так, мов навпіл її розрізали й одну частину потягнули за конем Данила.
Два дні протрималася нещасна Мотря.
А потім сама пішла до нього.
Все покинула — й стареньку бабусю, й красеня-нареченого козака Ілька Косозуба, з котрим до вінця на Покрову збиралася й котрий кохав її безмежно. І як благав не діяти тої дурниці, як молився її не йти у те логвисько диявола — та не послухалася, вирвалася з рук міцних Ілька, кинула, що ненавидить його тепер, а кохає пана Кажановського, й понеслася до того великого будинку муторного, що гордовитим одинаком стояв на березі річки Сули. Закохана незрозумілою силою, причаклована тими очима нечестивими, певна була, що чистим коханням кохає Данила й що він кохає її. Наївне, зачакловане дівча, не відало воно, що серце колишнього ченця вже не спроможне кохати, воно давно перетворилося на виснажену пустелю, а палке колись почуття до дружини Марфи — на щось незрозуміле та холодне. Й не помічала, видавалося, Мотря, яким холодним та відчуженим, дивним робився її коханий, що за речі діялися в його будинку великому.