Ярослав Кирилович підійшов до неї ближче.
— Ви мовчите, Лізо? Теж вважаєте мене божевільним? — запитався він тим тихим, наче оксамитовим голосом, котрий вона вже чула зранку в бібліотеці.
Й чомусь пригадалося його питання те дивне, котре поставив він, ким вона є для нього — загибеллю чи воскресінням, прокляттям чи благословенням? А він же сам для неї хто? Хто є для неї цей чоловік, про існування котрого вона не знала, не відала ще п’ять днів тому? Й що несе він для неї сам, чому зустрівся їй у житті? Й чому вона мала до нього ті почуття, котрі зобов’язана дарувати його кузенові, своєму нареченому? Чому?
— Лізо, — прошепотів він, при цьому досить кумедно помацавши свою гладко зачесану голову, — ви так дивитеся на мене й мовчите. Невже в мене почали проростатися роги?
Ліза здригнулася.
— Ні, що ви! Просто, просто ви так дивно виглядаєте…
Кажановський невесело розсміявся.
— Дивно? Лізо, ви просто неперевершені! Дивним я виглядав останні кілька місяців, коли мене роздирало навпіл між болем та почуттям провини, між горем від утрати та ненавистю до тієї, котру втратив. І я не жив цей час, а помирав заживо.
Ліза вкотре в його присутності геть розгубилася.
— Я… не розумію вас.
— Дай вам Бог ніколи не зрозуміти. Повірте, Лізо, іноді душевні муки бувають набагато пекельніші від болю, який може відчувати наче грішне тіло, й біль у серці пече сильніше від найстрашнішої рани. — Він помовчав, роздивляючись лице Лізи замислено, а потім додав, мов розмірковуючи про себе: — Можливо, Роман у своїх словах заробити мене божевільним скоро не був би і таким далеким від істини. Я й справді мов розум починав втрачати, я падався в прірву, але Господь усе ж не до кінця відвернувся від мене. Колись я розповім вам про ту людину, котра змусила мене позбутися того важкого забуття, як вплинула вона на мене, й ви, можливо, здивуєтеся, бо добре знаєте цю людину.
Ліза звела на нього здивований погляд.
— Добре знаю? О, то ж певне Мері?
— Ні, — погляд пильних чорних очей зустрівся з поглядом очей зелених і усміхнувся в їхню смарагдову глибину. — То не Мері, а її сестра. — Й поки Ліза вражено блимала, поки до неї дійшло, що то саме її він має на увазі, Ярослав Кирилович поглянув на неї з усмішкою й запропонував свою руку. — Обід ось-ось принесуть. Ходімте, Лізо, я проведу вас до нашої їдальні. Й, будь ласка, не відмовляйте мені, інакше я знову почну падатися до прірви.
Щось недоказане та приховане пролунало в його словах і змусило Лізу уважніше поглянути на співрозмовника. Він щось інше мав на увазі під цими словами, не супровід її до обіду, й, надто збентежена та розгублена, Ліза не могла зрозуміти, що приховують ці чорні, усміхнені очі. Та він і не дав їй того зрозуміти й, просунувши руку під свій лікоть, повів східцями вниз. Ставний, спокійний та врівноважений, гарно одягнений та напахчений — справжній господар такого великого маєтку, як «Гніздо Кажана», у сильному тілі котрого відчувалося цілковите володіння собою та впевненість.
Їхня поява в їдальні викликала ревниву реакцію. Роман Якович, котрий стояв біля вікна з Мері, умить спохмурнів та вп’явся в гарну пару на порозі злим поглядом відразу ж потемнілих сірих очей. Маман здивовано скинула світлі брови й поглянула на доньку так, мов уперше її бачила. Данило якось дивно булькнув ротом. Софія Григорівна невдоволено нахмурилася й підібрала вуста. З лиця Таїси зрозуміти щось було дуже важко, у чорних очах прочитати хоч щось виявилося геть неможливо, як роздивитися далечінь крізь темінь глибокої ночі. Мері ж видавалася засмученою.
Ярослав Кирилович провів Лізу до столу.
— Прошу, Єлизавето Павлівно, — промовив він, всаджуючи її ліворуч від головного місця, котре завжди в цьому домі займала Софія Григорівна, господиня після смерті матері Ярослава та Олени. Лице пані Кажановської одразу ж заробилося крижаним і застигло, мов не живе було, а кам’яна маска. Ліза зам’ялася, помітивши її невдоволення, але Кажановський ледь не силою всадовив її на то місце, сам зі спокійним виглядом сів у крісло господаря будинку й досить здивовано поглянув на присутніх. — А ви чого чекаєте?