Пані Софія, скрививши вуста, постояла, але потім усе ж таки наблизилася до столу й сіла якомога подалі від свого звичного місця, й за нею розсілася решта присутніх. Ліза впіймала себе на тім, що не в змозі поглянути в очі нареченому, котрий із похмурим, невдоволеним виглядом всівся праворуч від Ярослава Кириловича, навпроти неї.
— Що це ти, Ярославе, надумав з нами пообідати? — досить простодушливо запитався Данило, вхоплюючи з блюдечка жменю черешень та закидаючи їх до рота. — Та ще в такому панському вигляді?
Ярослав Кирилович поглянув на Лізу.
— Я просто вирішив, що час мені починати нове життя, — спокійно відповів він, усміхнувшись, коли Ліза відчайно почервоніла.
Роман Якович роздратовано зітхнув.
— Й що, це нове життя полягається у тім, щоб відбивати чужих наречених? І ти для того отак оце ожився, аби мені насолити? Аби помститися?
— Хто говорив про помсту? — жовчно всміхнувся Ярослав Кирилович. — Й хто кого відбиває? Заспокойся, Романе. Наскільки я знаю, єдина людина в цьому домі, котра дозволяла собі нахабно оскверняти вінчану святість шлюбу, міцного шлюбу, — то є ти.
Роман Якович почервонів.
— На що це ти натякаєш?
Ярослав Кирилович у відповідь промовчав, але поглянув так красномовно, що лице Романа Яковича зробилося не просто червоним, а полум’яним, укрившись рясними плямами люті та злісті по блідих щоках. Зіщулившись, він поглянув в очі кузена, але той відповівся не менш злим поглядом, й вони застигли так — напружені та ворожі, ладні будь-якої миті вчепитися один в одного. Ліза знала тепер, що не вона одна є приводом їхньої ворожнечі, не тільки вона стоїть між ними, а та, котра декілька місяців тому стрибнула в спокійні води Сули. Й уперше щось неприємне, щось ревниве гострими пазурами дряпнуло серце її, але ревність та була не до нареченого, ні. Його вона не ревнувала зовсім. Їй уперше зробилася неприємною думка про те, що Ярослав усе ж сильно кохав ту невідому їй Олену й те кохання було для нього дуже значним, бо інакше не побивався б він так за нею.
Поява прислужників з обідом трішки послабила напругу, котра густим туманом повислася над столом. Осип, той старий дідок, що прислуговував господарю, відразу ж кинувся до столу, Ярослав розгорнув серветку, поклав на коліна й усміхнувся Лізі.
— Смачного, — побажав він, дивлячись на Лізу й звертаючись, видавалося, лише до неї. Але вона помітила в кутиках його очей злість і опустила очі. Роман же, навпроти, пронизував її палаючим гнівом поглядом.
То був не обід, а справжня мука для Лізи. Та в неї кусень хліба ставався поперек горла кожного разу, коли очі нареченого вкотре обдаровували її холодом. Ні, вона не переймалася зовсім через те, що він міг її ревнувати, але щось неможливо неприємне було у тому спогляданні, морозко робилося й лячно від нього, й вона геть не відчувала смаку ані чудового супу з курчат, ані картоплі, запеченої з лісовими грибами та м’ясом. А коли принесли десерт, Ярослав знову примусив її почервоніти. Він подав знак Осипу відкоркувати пляшку старого вина, сам налив у келих собі та Лізи криваво-червоної рідини й усміхнувся.
— Пропоную випити за майбутнього представника роду Кажановських, — дивлячись тільки на Лізу, промовив він, не звертаючи уваги на Романа, котрий повільно скаженів, й на тітку, котра з огидливістю відмовилася від вина. — За вас, Лізо. Зізнаюся, що до цього дня я виявив себе не надто чемним господарем, та тепер ви зможете відчути всю мою гостинність. — Він відпив вина й продовжив, віднайшовши на столі її прохолодні пальці й потиснувши їх. — Колись — а я більш ніж упевнений, що в недалекому майбутньому, — ви станете господинею цього маєтку, господинею «Гнізда Кажана», й тому я пропоную випити за вас.
Данило досить голосно крекнув, а потім весело розреготівся. Роман же Якович, мов утративши останні краплі терпіння, жбурнув свій келих на стіл, геть не звернувши уваги на те, що той перекинувся й червона рідина стрімко заливає білу скатертину. Відкинувши стільця з такою силою, що той відлетів до буфета, він оминув крісло Ярослава Кириловича й боляче ухопив Лізу за ту руку, котрої ще хвилину тому торкалася рука його кузена.
— Це вже переходить усі дозволені межі, — прогарчав він і, ледь не висмикнувши Лізу з-за столу, потягнув її до дверей. — Вибачте, але в нас із нареченою є важлива розмова.
Він волочив її за собою, а Ліза ледь поспівалася за його широкими та стрімкими кроками. Ні, вона не боялася його, бо не міг він скривдити її в домі, повному людей. До того ж вона бачила очі Ярослава до того, як Роман так грубо витягнув її з-за столу. То були очі чоловіка, готового в будь-яку мить підхопитися й кинутися їй на допомогу, вартувало їй лиш покликати його.