Володінням усього статку Кажановських.
— Я розірвала заручини з Романом Яковичем.
Баронеса Венгель-Розумовська, навантаживши своє обважніле тіло тривким та смачним обідом та черговим десятком тістечок, сиділа на веранді в плетеному кріслі, відкинувшись розслаблено на спинку й блаженно заплющивши очі. Після обіду її завжди тягнуло до сну, й коли б це вона була у своїй власній домівці, то неодмінно б прилягла перепочинути та подрімати, але тут, у гостях, так вчиняти було їй якось не зовсім зручно. До того ж ця Софія Григорівна, котра вважала в маєтку себе за повноправну господиню й була — що не сумнівно — старшою роками, ніколи не відпочивала після обіду. Ні, ця жінка з дратівливою заповзятістю вешталася будинком, усьому надаючи увагу. Але баронеса вивідала цю задню веранду, що виходилася на річку, й під виглядом милування навколишньою красою повадилася сюди покуняти у зручному кріслі.
Й ось зараз, коли вона тільки впалася в таку солодку післяобідню дрімоту, помріявши перед цим, що одного дня господинею усього цього маєтку зробиться Еліза, а коли вже Еліза, то певною мірою й вона сама — шанована маман… Й не встигла задрімати до пуття, як за спиною оглушливо хряпнули двері скляні до веранди, та так, що й скло задрижало, й перед затуманеними дрімотою очима баронеси постала розлючена старша донька. Й те, що вона сказала, — воно ж було таким абсурдним та неможливим.
— Що ти оце сказала? — перепиталася баронеса, для самої себе вдавши, що слова оті страшні їй лиш вчулися.
Зелені очиська Елізи запалали холодним вогнем, і пані баронеса проти волі зіщулилася. Так могла поглянути лиш покійна свекруха — полячка, пихата княжна Вольховська, котра з першого ж погляду незлюбила невістки, та, щоправда, недовго проливала вона свою отруту, виблискуючи дуже схожими з Елізиними зеленими, відьомськими очицями, вчасно відправившись на той світ до пращурів.
— Я розірвала заручини з твоїм дорогоцінним Романом Яковичем, — досить спокійним, холодним голосом промовила Ліза, й баронеса помітила в її очах войовничу впертість.
Вона заблимала важкими повіками.
— Як… як це — розірвала?
Ліза роздратовано сіпнула плечем.
— Дуже просто. Зірвала з пальця ту кляту обручку, кинула її додолу й сказала, що ми завтра ж поїдемо з цього дому з його привидами й ніякого весілля не буде.
Баронеса знову заблимала, але цього разу вже від злості, що хвилею підступалася десь знизу, перехоплювала подих, заважаючи їй говорити. Тому вона мовчала, тільки поїдаючи норовливу доньку зіщуленим поглядом невдоволених блакитно-сірих очей. А коли та хвиля люті, що заважала говорити, трішки відступилася, вона викинула своє важке тіло з крісла й роздратовано прошипіла:
— Як це ти розірвала заручини? Та як ти посміла? Не запитавши мене, без мого дозволу? Ти що, геть розумом пошкодилася?
Ліза спохмурніла, випрямилася.
— Він образив мене, принизив мов… мов якусь дворову дівку. А я не погоджуюся пов’язувати своє життя з людиною, котра мене не те що не поважає, а обливає брудом…
Лице маман зробилося жорстким.
— Не вигадуй! Роман Якович вихована, порядна та чемна людина, й він би ніколи не образив тебе. А коли він започав злуватися на тебе, то ти ж заслугувала цього, вештаючись під руку з тим божевільним і дозволяючи йому таку невимовну зухвалість на очах власного нареченого. Хто, як не ти, дозволив тому відлюдьку гладити тебе по руці й піднімати тости з такими нечемними, прозорими натяками.
— Нічого я йому не дозволяла.
Маман махнула рукою.
— Розповідай! Та що б не сказав, розлютившись законно, Роман Якович, ти мала би все стерпіти за такі гроші, а не виказувати свою кляту поляцьку пихатість. — Вона знову сіла в крісло. — Але гаразд, неприємно, звісно, що ти допустила таку сварку, та це можна виправити, усякого ж може трапитися. Ти зараз же знайдеш Романа Яковича й застосуєш усю свою жіночу чарівність і вимолиш у нього вибачення…