Ліза відсахнулася.
— Ні!
— Елізо!
— Ні, маман! І навіть не просіть! Я не хочу ставати дружиною цього чоловіка, котрий під маскою вихованості приховує зовсім інше лице. Та він тепер огидний мені!
— Елізо, отямся!
— Ні, маман! Я завтра ж поїду з цього дому!
Маман закотила очі під лоба.
— Куди?
Ліза вперто поглянула на матір.
— Куди завгодно, аби тільки подалі від цієї людини, — гаряче відгукнулася вона, розуміючи з гіркотою, що на жалість маман розраховувати не варто. — Я продам останнє, що в мене полишилося, — батьків подарунок, ті коралові сережки та золотий ланцюжок, ми повернемося до Миргорода й оселимося не у вдови Громової, ні, а десь у кращому місці. Я відразу ж піду працювати, з моїм вихованням з цим проблеми не станеться. Якщо занадто не розкошувати, то на найнеобхідніше нам має вистачати. Ми ж з Мері невибагливі, а одягу в нас вистачить і не на одне життя.
Баронеса випрямилася й зміряла Лізу таким поглядом, що та відразу ж зрозуміла — зараз почнеться війна. Господи, та вона, певне, геть збожеволіла, гадаючи, що маман погодиться покинути всю розкіш «Гнізда Кажана». Погодиться повернутися до того існування, котре вони були вимушені проживати після смерті батька, й дозволить їй — Лізі — податися в гувернантки чи вчителькою до гімназії? Та їй потрібно було геть розуму полишитися, щоб сподіватися на подібне. Але вона й не сподівалася, надто добре знаючи маман, та просто настільки розлютувалася на Романа Яковича й, засліплена гнівом на нього та лихоманливим якимсь, відчайним бажанням покинути цей будинок, на час дозволила собі забути про те, якою людиною є маман. Але було б украй невдячною справою розраховувати, що маман ось так просто відмовиться від власного добробуту заради палкого бажання Лізи уникнути шлюбу з Романом Кажановським. І Ліза, трішки охолонувши після сварки з колишнім нареченим, уже знала, що маман їй відповість, чого вона зараз наслухається досхочу.
— Елізо, — промовила маман тим своїм холодним, гордовитим голосом, котрим загалом розмовляла з челяддю. — Хоч ти й моя рідна донька, та я вражаюся тому, якою бездушною, якою черствою ти можеш бути до мене та Мері з бабусею. Своє нерозумне небажання ставати дружиною такого блискучого молодого чоловіка, як Роман Якович, ти поставляєш вище за наше майбутнє благополуччя. — Що ж, — маман холодно всміхнулася, — я не стану тебе більш умовляти отямитися. На щастя, ти ж у мене не одна й ще є можливість зберегти все без зайвих нервувань.
Ліза, котра під час промови маман неспокійно металася з кутка в куток веранди, завмерла на місці.
— Що ви маєте на увазі?
Маман переможливо всміхнулася.
— Мері! У мене ж є Мері. Вона досить вродлива, не меншої вроди, ніж ти, але м’якенька та слухняна. Мері, а я у цім певна, на відміну від тебе, зробить усе, чого б я не наказала, — маман велично майнула рукою. — А ти, коли так бажаєш, іди, повертайся до Миргорода, живи собі там, як знаєш, і я не буду тебе тримати. Винаймайся гувернанткою, ким хочеш, навіть і покоївкою, мені тепер то геть байдуже.
— Маман!
— Мовчи! Уперта, егоїстична дівиця, котра дозволила собі заради власної примхи зробити таке, — не буде більш мати такого привілею, як зватися моєю донькою! Й така оце твоя подяка, Лізо, за всі ті роки, котрі я саможертовно присвятила тобі? — У блакитно-сірих очах маман діамантами сяйнули сльози, й Ліза з зовсім недочірнім недовір’ям подумала об тім, що ж то були за сльози? Сльози за нею, утраченою донькою, чи за, можливо, утраченим заможнім та спокійним життям? — Це все та дурна ляхівська кров, котру ти вспадкувала від своєї бабці, знала ж я, що вона рано чи пізно заграється у тобі, й ось — дочекалася. — Маман помовчала, кидаючи на Лізу досить непривітні, похмурі погляди, міркуючи про щось своє. Потім важко зітхнула. — Але добре, послухаюсь я свого нерозумного материнського серця. Питаюся востаннє — згодна ти вибачитися й змиритися з Романом Яковичем і покинути ті дурниці про повернення до Миргорода?
Уже трішки охолонувша після сварки з нареченим, котрий був тепер колишнім, Ліза напружилася, не знаючи, що ж сказати, коли скляні двері відчинилися й на веранду вийшов сам Роман Якович. Ліза застигла, відзначивши, що лице його тепер виглядає досить спокійним та самовпевненим, мов і не було на нім видко тієї буревійної люті, тієї нелюдяної злості, котрі потворили риси його досить гарного лиця ще декілька хвилин тому. Маман, забачивши його, відразу ж випрямилася в кріслі й вп’ялася в лице свого любого Романа Яковича запалалим поглядом.