Повільно обернувшись, Ліза зміряла його холодним, гордовитим поглядом і випрямилася.
— То, на вашу думку, я є такою потворою, що можу приваблювати до себе лиш виключно як знаряддя помсти?
— Я зовсім не це мав на увазі, Лізо…
— Я зрозуміла, що ви мали на увазі, — крижаним тоном обірвала його Ліза, й та багатостраждальна обручка його вдруге цього дня полетіла на долівку, але цього разу вона впала не на м’який килим, а на твердий камінь, упала дзвінко й покотилася до ніг застиглого Романа, добродійна маска на лиці котрого почала зникатися, поступово вивільняючи того звіра, з котрим вона вже зіткнулася в бібліотеці. Й не бажаючи більш зазирати до очей того звіра, Ліза рішуче смикнула на себе двері й зникла в будинку, полишивши колишнього нареченого повільно, але впевнено наливатися отруйним почуттям ненависті та злості.
Вона зробила свій вибір.
Вона покинула Кажановського. Покинула назавжди.
Й повернеться до Миргорода.
Вона зрозуміла це в ту хвилину, коли обернулася до нього біля дверей. Зрозуміла й відчула глибоке, неймовірне полегшення, мов важке каміння, що здавлювало її серце останнім часом, раптом звалилося, дозволивши нарешті зробити ковток свіжого повітря, ковток свободи та самого життя. Й відчувала, самим серцем відчувала, що вчиняє цього разу правильно, єдино правильно. А маман нехай тепер кричить, нехай лютує, але вона вже від свого не відступиться. Нехай маман і відвернеться від неї, та вона знала, що Мері цього не зробить, вона не відвернеться, бабуся теж, а що стосується маман — так і до цього розриву заручин маман ніколи не проявляла до Лізи надто палких та теплих материнських почуттів, і вона вже звикла так жити, звикнула обходитися без сердечного тепла найріднішої людини.
Маман чекала в її кімнаті. Велична, як завжди гордовита, вона зустріла Лізу запитливим поглядом.
— Ну?
— Я завтра їду звідси!
— Елізо!
— А ви можете поїхати зі мною, маман. Немає потреби змушувати Мері заради грошей робитися дружиною Романа Яковича. Можете мені повірити, що вона вам за це не подякує.
Маман несподівано розсміялася.
— Скажи, Елізо, ти й справді така сліпа чи тільки вдаєш? Та твоя сестра ледь не задихається від кохання до Романа Яковича й згодна хоч зараз замінити тебе. Хіба не бачиш ти, якими очима вона на нього дивиться? Та страждає, дурненька, що покохала нареченого сестри.
Ліза тільки розгублено мовчала. Невже її маленька Мері й справді закохалася в Романа Яковича? Безперечливо, він є досить привабливим та вродливим чоловіком, і тільки те, що сама вона полишалася до нього геть байдужою, не означало, що його не могла покохати інша жінка, нехай навіть Мері, але ж… Ось саме це «але» й непокоїло її чомусь дуже сильно. Та й не бажала вона того, аби її наївна, чиста та добродушлива Мері кохала цю людину. Нехай когось іншого, але тільки не його.
— Єдине, що мене непокоїть, — обірвала її думки маман, і Ліза помітила, як затуманилися її очі тривогою, — це те, що самого Романа Яковича наша Мері не надто приваблює, вона для нього ще таким дитям видається. Йому потрібна ти, я не раз бачила, як він на тебе дивиться. — Вона помовчала, й мовчання те ледь не дзвеніло від напруги, що панувала між матір’ю та донькою. Й наступні слова маман змусили Лізу здригнутися. — Але моли Бога, аби Роман Якович таки захопився Мері й згодився проміняти тебе на неї. Бо інакше в тебе не тільки не полишиться більше матері, а я власними вустами прокляну тебе за те, що ти кидаєш нас знову в злидні, відмовляючись від шлюбу з Романом Яковичем. А слово матері чується й на небесах!
— Мамо!
Уперше з дитинства назвала Ліза так матір, але баронеса зосталася байдужою, мов і не почула цього відчайного заклику доччиного серця. Підібравши поділ сукні, вона з холодним та суворим лицем вийшла з кімнати, промайнувши повз Лізу, мов повз пустоту, залишивши її чи не вперше в житті оплакувати материнську холодність, відсутність у ній любові та сердечного тепла, котрих вона шкодувала для дітей. Й виявляється, як же воно боляче знати, що єдину цінність у материнських очах ти маєш як та тварина, як худобина, котру можна вигідно продати, а коли це стає неможливим, то й ти втрачаєш свою цінність.
Перетнувши кімнату, Ліза поглянула у вікно. Тиха, сонячна днина повільно переходилася у тихий теж, безвітряний вечір. Маєток «Гніздо Кажана» почав повільно мов дрімотою обгортатися, щось було в нім такого, що нагадувало істоту, котра вже готувалася до сну. Ліза замисливо дивилася на зелені простори за вікном і думала про те, що могла би полишитися тут і стати господинею «Гнізда Кажана», такого гарного маєтку, але мов якась невидима сила наче виштовхувала її з цього будинку, освяченого не святими молитвами, а служінням іншим, темним силам. І не вона одна страшилася цього місця, згадати хоча б красуню Марфу, дружину Данила Кажана. Як же шкода, що сама Ліза не встигнулася дочитати її листів. Ярослав Кирилович, певне, забрав їх собі… Пригадавши господаря маєтку, Ліза спохмурніла й відійшла від вікна. Нікому, а найперше самій собі, не хотіла вона зізнаватися, що, бажаючи відчайно поїхати з цього дому, вона не менш відчайно не бажала їхати від його господаря. Вона боялася сама собі у тому зізнатися, бо не розуміла, хто він є в її житті — цей дивний та незрозумілий Ярослав Кажановський. Спочатку ж вона його страшилася, потім почала жалкувати й втрачати спокій за його присутності, а тепер і геть не тямила, що саме почуває до нього. Та що б не почувала, а все одно завтра ж поїде звідси до рідного Миргорода й тільки й забере, що згадку невідступну про чорноокого дивного чоловіка з чаруючим, чаклунським поглядом та сивими стрічками у чорному волоссі.