5.
До пізнього вечора Ліза майже не присіла. Спочатку вислуховувала Парасю, котра вчинила ґвалт, коли дізналася про від’їзд любої своєї панночки, а потім прибігла переполохана Мері. Дізнавшись про розрив Лізи з Романом Яковичем та завтрашній її від’їзд, Мері вчинила дещо дивно. Спочатку вона зраділа — Ліза помітила з того, як засяялися радістю її блакитно-сірі оченята, яке щастя заплескалося в них безмежним морем. А вже потім, коли вона дотямила, що Ліза їде, кидає їх із маман, радість та затьмарилася, а щастя зниклося. Бідна маленька Мері, вона зараз просто розривалася між любов’ю та відданістю до сестри та незнайомим її ще майже дитячому серцю почуттям до нареченого сестри. Нареченого, котрий зараз зробився вільним.
— Лізо, але ж чому ти так поспішаєш? — запиталася вона після довгого мовчання, з ваганням поглянувши в очі Лізи, й та з болем побачила в очах сестри біль. — Чому ти не хочеш ще тут пожити, поряд нас?
Ліза зітхнула й похитала головою.
— Не знаю, Мері. Я й сама не знаю, але щось наполегливо гоновить мене звідси. Й якби ж ти тільки знала, як важко знаходитися мені в цих стінах.
— Чому?
— Не знаю.
— Так, будинок цей і справді є неприємним, — задумливо протягнула Мері, й очі її на якусь мить затягнуло смутком і страхом.
І Ліза запропонувала те, чого сама так бажала.
— То поїхали зі мною!
Мері здригнулася й опустила очі.
— Що ти — маман же як полишити? Та й не відпустить вона мене, й до того ж… — Відчайно почервонівши, Мері враз зніяковіла й знову опустила винуваті очі.
Ліза взяла сестру за прохолодну долоню.
— До того ж — що?
— Та так, нічого. Не звертай уваги.
— Ти любиш його, справді? — прямо запитала Ліза, але їй так не хотілося, аби така світла та чиста людина, як її сестра, кохала такого чоловіка, як Роман Якович Кажановський. З іншого боку, вона розуміла, що не зможе заборонити сестрі кохати когось, навіть того ж Романа Кажановського, темну сутність котрого бачила лише вона в бібліотеці.
Мері звела на неї погляд великих блакитно-сірих очей, і в них плескалися зараз і провина, і жар від кохання.
— Люблю, — тихо відповіла вона, одразу зрозумівши, кого Ліза має на увазі, й в очах її з’явився новий, незнайомий для Лізи вираз, якась ніжність, котра зробила очі Мері гарнішими, ще більш блакитними. — Я не хотіла, Лізо, справді не хотіла, я боролася сама з собою, я ж знала, що то не добре — кохати нареченого власної сестри. Але це почуття виявилося набагато сильнішим від мене й чим більш я душила його у собі, тим сильнішим та наполегливішим воно робилося, владно захоплювало моє серце. І я виявилася такою безсилою перед ним, і тепер почуваюся такою виною переповненою перед тобою…
— Не треба, люба, — ласкаво перервала сестру Ліза, погладжуючи її руку. — Ти ні в чому переді мною не провинилася, я жодної хвилини не кохала Романа Яковича. Але буду з тобою все ж чесною до кінця й скажу, що я б не хотіла, аби ти кохала цього чоловіка.
Мері нахмурилася.
— Але ж чому, Лізо? Невже ти не бачиш, який він гарний, яка він вихована, чемна та ввічлива людина? І я ніколи, чуєш, Лізо, я ніколи не втомлюся захоплюватися ним, кохати його, нарешті. Й тепер, коли ти відмовилася від нього, я вірю, що він і є моя доля. Я подарую йому своє кохання, я зроблю його найщасливішою людиною в цілому світі.
Слухаючи цю палку, пристрасну промову, Ліза не сказала більш і слова, тільки обійняла молодшу сестру й поцілувала в оксамитову щічку.