— Нехай буде так. Я тільки хочу, аби ти була щасливою.
Мері просяяла усмішкою.
— І я буду. Буду найщасливішою у світі.
Як Лізі кортіло того, аби слова сестри виявилися правдою, але все ж щось заважало їй віритися в це. Можливо, то була лиш її власна упередженість проти Романа Яковича, але не могла вона чомусь повірити, що та людина зможе зробити щасливою її сестру.
Відмовившись вечеряти, вона за допомогою ледь не ридаючої Парасі склала свої речі до невеличкої валізи й уже переодягнулася до сну, коли у двері постукалися. Щось невдоволено пробубонівши під носа, Парася пішла відчиняти й повернулася з книжечкою — збіркою сонетів Шекспіра.
У Лізи чомусь гучно забилося серце.
Парася простягнула їй книжечку.
— Ось, сказали, що пан Ярослав вам передав.
— Поклади на столик.
Налаштована провести ніч у кімнаті Лізи, Парася, позітхавши скрушно ще хвилин зо десять та пробубонівши про те, яка то є кепська справа — їхати з подібних розкошів у невідомість, нарешті вмостилася на диванчику, а Ліза, розгорнувши книжку, чомусь всміхнулася з ніжністю, коли з неї випався невеличкий папірець.
«Налякавшись мого поцілунку, ви забули про ці листи.
Можете залишити їх собі».
Ці слова були написані гарним і чітким, упевненим почерком, але чомусь вони змусили серце Лізи здригнутися. Перед очима виникло вродливе, чорнооке лице, та вона прогнала його з думок і рішуче взялася за лист, котрий не встигла прочитати ввечері. Ні, вона зовсім не стане думати про цього чоловіка — вона завтра поїде з цього дому, назавжди поїде від нього й забуде його.
Або хоча б спробує це зробити.
«Здрастуйте, любий таточку!
Як довго я не писалася вам… Майже десять літ минулося з того вечора, коли наважилася я вперше написати вам про свої жахи. Й за цей довгий час вони не зниклися, зовсім ні, вони зосталися зі мною й заробилися ще більш страшними. Вони полишили від вашої рожевої личком любої Марфуні лиш тільки бліду та змарнілу тінь. Тінь, котра приречена бути зачиненою на все життя у стінах цієї холодної, кам’яної гробниці. Де поділася краса моя пишна та квітуча, де щічки мої рум’яні, де сила мого ще молодого, колись дужого тіла? Немає вже всього цього, й ще не стара роками, я дивлюся в дзеркало й бачу в нім бліду, худу та виснажену жінку невизначеного віку, з темними колами під очима, згаслим поглядом колись таких вродливих очей, у котрих тепер навіки застиглися ненависть та страх. А та тварина квітне, й старости йому немає, усе таким же молодим полишається, тільки волосся на скронях посивілося, мов хто білі стрічки заплів у його чорну гриву. Каже, то в його матері в роду так було.
Ой, батечку мій рідненький, любий мій, як же я ненавиджу його, усім своїм єством ненавиджу, усім серцем своїм багатостраждальним, ненавиджу з такою силою, що навіть іноді й самій робиться лячно від тої ненависті. Й скільки разів за ці десять років бажала я вбити того звіра, скільки разів заслабка долоня моя затискала гострого ножа, аби зарізати тварюку. Та його ж мов нечиста сила оберігає, й усе він знає, й усі наміри мої вбивчі відає, й тільки сміється з мене, залізною рукою перехоплюючи мою руку, в котрій так часто буває вготований для його вбивства ніж. Першого разу він тільки розсміявся тим своїм сатанячим сміхом у моє розгублене лице і все продовжував сміятися так, що в мене кров холонулася в серці.
Іншого разу, коли важка туга накрила моє серце й украла мій сон, я не втрималася й знову під завісою ночі прокралася до його покоїв, а холодні пальці мої мертвою судомою затискали великий ніж, я йшла з твердим наміренням убити його, я по вінця переповнила душу свою й серце палкою ненавистю, знала, що не здригнеться моя рука.
В покоях його було тихо, повний місяць насвічувався на широке ліжко, на котрому він спав один, без чергової дівки, що так часто примощувалася поряд. Я рухалася, мов тінь, так уже тихо, боячись навіть дихнути, аби не пробудити його. Й він спав, він навіть не поворушився, але, коли я схилилася над ним і рука моя налилася силою, уже готова завдати смертельного удару, він раптом прошепотів ніжним голосом:
— Марфуня!
Що за чари торкнулися мого серця, яка отрута вклалася в нього цими словами? Але я була вже не я, ніж сам випався з моїх враз ослаблих рук, і тільки місяць уповні бачив у вікно, як впалася я до його обіймів, як млілася та завмирала від солодкого тремтіння, мов зачарована відповідаючи на поцілунки та пристрасть того, кого ще мить тому так ненавиділа й кого прийшла вбити. Не знаю, чи то зачаклував він уже мене так, чи розум я геть утратила, тільки в ту ніч була я йому жінкою більше, ніж усі роки нашого шлюбу. Він наче іншим став, наче те чудовисько, що було присутнім у нім усі роки нашого подружнього життя, незрозумілим чином кудись поділося й до мене повернувся той Данило, котрого я запам’ятала ще як смиренного ченця, як свого нареченого, й поснулі було почуття пробудилися в мені.