— Хто ви?
Незнайомець оглушливо розсміявся.
— Багато найменувань мені давало людство за віки, але для тебе буду я лише паном. Й ти послужиш мені, Данило, до останнього свого подиху послужиш мені вірою та правдою, та я не полишу тебе, статку тобі дам панського, й донька Стоянова, мов перестигле яблуко, впадеться до твоїх ніг, буде вона твоєю всім серцем, як зараз не помічає, та потім і життя свого не зможе без тебе уявити…
Говорив він ті слова для мене такі бажані тихим, наче гіпнотизуючим голосом, і я замислився, уявив собі, як і справді ти покохаєш мене, сокровенна мрія моя виповниться й не буду я вже, страждаючи, дивитися, як проходиш ти повз мене, наче і не помічаючи, мов порожнє я місце, а закоханими оченятами зазориш до мене і щастям наповниться моє життя. Й незнайомець, пан той, не наглив мене більш, мовчки чекав моєї відповіді, та мов знав він, що не зможу я встояти пред такою спокусою, не зможу проґавити можливість заволодіти тобою, якою б ціною то не було досягнуто, чого б то мені не було варте.
Й не довго я думав, декілька хвилин лиш, а потім зітхнув, набрав повітря в легені й промовив і боязко, й щасливо водночас:
— Згоден я.
Незнайомець всміхнувся.
— Навіть порушити монашу обітницю згоден?
Я покривився. Тобі, Марфо, зізнаюся зараз, що чернече життя ніколи не було для мене особливо важливим. Після смерті матері, опинившись у порожній, злиденній хаті, я раптом перестрашився, що з голоду ще помру, й подався до монастиря, бо там, казали, людей привітають, зодягнути й поїсти дадуть, не пропадеш. Ось я й пішов, на постриг згодився, мало думаючи про душу свою безсмертну, то єгумен усе мені туркотів, що маю я про неї подумати, маю спасатися, а я не сперечався — постриг, то нехай буде постриг. І коли тебе побачив, то вже й не пам’ятав у серці своїм про постриг той, я був лише закоханим чоловіком і єдиного бажав — оволодіти тобою, бути поряд тебе. Й не сумніваючись уже, твердо промовив:
— На все згоден!
— Добре. Тепер треба підписати угоду між нами.
Далі все було, наче уві сні тому. Незнайомець підійшов до мене так близько, що я почув сморід, ніби козлячий, що надходив від його загорнутої в чорне одягання постаті, та якось геть байдуже мені то зробилося, я лише мовчки спостерігав, як простягає він мені папір, прикрашений печаткою, розгортає його та суне мені разом із гусячою пір’їною.
— Чорнил немає… — шепочу я дещо розгублено, й пан той знову сміється, й тхне від нього козлятиною, хоч волай.
— Кров’ю підпишеш.
Мені знову заробилося страшно.
— Та я ж… я й неписьменний.
— Єгумен навчив тебе писати ймення, не бреши.
Я знову завагався, мов щось заважало мені остаточно пристати на служіння тому пану, й зараз я знаю, що то були молитви старого єгумена, котрий молився за спасіння душі моєї, й сумніви оволоділи мною, й страх, хоча хвилину тому твердо певен був, що нічого не змінить мого рішення. Пан спостерігав за мною з холоднокров’ям та терпінням справжнього хижака, а потім я підняв очі й геть поряд себе побачив його очі — палаючі у темряві червоним полум’ям очі неживої істоти. Й усі сумніви вивітрилися мов з моєї свідомості, про все забув я й лише покірливо простягнув свою мозолисту руку, коли його рука, з довгими нігтями, котрі радше були схожими на кігті, простягнулася до мене, ніготь одного його пальця вп’явся в мою руку, роздираючи її в кров, і тоді я покірливо підписався на папері, не відаючи, що там написано, нічого не знаючи. Й відразу тиша ночі змінилася завиваннями пронизливого вітру, гарчання грому почулося над головою, блискавиці вдарилися над річкою, й пан той зареготав переможно, й регіт його зовсім нелюдяний змішався з ударами грому.
— Нарешті ж ти таки мій, Данило! Я отримав тебе, як давно бажав, від того дня, коли твоя нечестива мати породила тебе на цей світ, зблудивши з власним батьком. Так, Данило, ти в страшному гріху народжений, власного діда є син, і тому такий бажаний був мені. Багато душ тобою я здобуду, але тебе не ображу, отримаєш ти свою Марфу Стоянову, усе матимеш, і смерть не буде владною над тобою, й могутність подарую тобі, якої не знав ніколи.
Наче й страшні слова промовлялися паном тим, з ударами грому я відчув, як холод від нього проникається глибоко в мене, смердючою хмарою наповзається на мене, заполоняє собою кожну мою часточку, починає володіти мною, й слова його видаються солодкозвучливою музикою, й служити мені для нього вже бажається так сильно, й погляд палаючих червоним очей, що зробився таким близьким, — він не лякає вже, а навіть подобається, і я геть йому підвладний…
Данило замовк, його несподівана й страшна сповідь обірвалася враз, як і пролунала, а я лежала біля нього, мов заклякнувши, мов геть закам’яніла, й не могла навіть слова куценького вимовити. Те, що я несподівано почула… Я здогадувалася, що чоловік мій був під владою духа нечистого, але почути з його власних вуст про те, як усе то трапилося… Батечку мій рідний, як же страшно мені зробилося від тої розповіді, так страшно, мов я того пана, описаного чоловіком, побачила на власні очі поряд себе, й побачене було неймовірно лячним, таким лячним, що кортіло підхопитися на ноги й бігти геть, та не могла я поворушитися, не могла навіть відсторонитися.