Лежала в темряві спочивальні, чула зовсім поряд дихання чоловіка, але самого його не бачила, й коли те мовчання заробилося для мене просто-таки нестерпним, промовила тихо:
— Чому ти мені про це розповідаєш?
Данило сказав замислено:
— Й сам не знаю. Можливо, ніч сьогодні особлива, єгумен помирає в монастирі й молиться насамперед про мою душу, ось мене й попустив той дух, що тримає вже стільки літ. Хоча, казав пан мій, що я ще від народження був йому присвячений матір’ю своєю й завжди перебував у владі його, тільки не настільки повно, як після тої зустрічі біля Сули.
Я таки осмілилася промовити:
— Я би хотіла, щоб ти таким назавжди залишився — спокійним і рідним, звичайним чоловіком.
Данило нічого не відповівся на ці слова мої, а потім і взагалі поснув, та я ще довго не спала й, дослухаючись до його дихання, лежала поряд. Задрімала лиш тоді, коли за вікном його покоїв почало благословлятися на світ, а ранком прокинулася у порожньому ліжку, й десь у куточку мого серця билася відчайна надія — а раптом Данило й справді переміниться? Раптом і справді полишить його за моїми молитвами та молитвами старого єгумена злий дух, котрий володіється ним? Серце моє, усе в кривавих ранах завданих ним образ, було вже згодне пробачити все, пробачити всі ці роки пекельного існування поряд нього, тільки б закуштувати мирного життя, зажити, як усі люди.
Коли заскрипілися двері до його покоїв, я вся напружилася, застигла на ліжку нерухомо з відчайною жагою побачити нового Данила — того ніжного та ласкавого, котрим він був минулої ночі. Але одного погляду на його високу постать було достатньо, аби зрозуміти — ні, дива ніякого не трапилося. На порозі переді мною знову стояв той звір, котрий зруйнував моє життя, й очі його горілися тим пекельним вогнем, який я так ненавиділа. Не надто здивована, я тільки зітхнула. Не знаю, що трапилося вже з ним уночі, але та переміна була недовгою, він знову повернувся до себе звичного, й ненависть у моєму серці, котра була притихлою, зачаїлася від його несподіваної ніжності, — вона запалалася з новою силою. Й той звір, огидно вишкірившись, почав уже наближатися до мене, закляклої на його ліжку… Нахилився на мить, підібрав випалий з моїх пальців ніж, поглянув недобре.
— Знову вбити мене приходила? — прошипів він, нахиляючись так низько, що я відчула від нього вовчий сморід, котрого чомусь геть не помітила вночі.
В мені спалахнувся вогонь.
— Надумала й уб’ю! — зухвало відгукнулася я, намагаючись не помічати того, як сильно тремтить мій голос, а все всередині робиться крижаним від тваринного страху, що переповнював мене, перед поглядом Данила, у котрому вбачалося щось нелюдяне.
А він у відповідь тільки розреготівся.
— Справді? — запитався глузливо, й лише одна мить — і сильна, мов з заліза викувана рука вхопила мене за горло з такою нелюдяною силою, що в очах моїх потемніло й дихати зробилося важко настільки, що я ледь не знепритомніла. — А тепер запам’ятай мої слова, гадюко! Я не помру, мені паном моїм обіцяне вічне життя, але якщо ти ще хоч одного разу візьмеш до рук своїх ножа, я приріжу тебе ним. Зрозуміла?
Я тільки промовчала у відповідь.
Данило сильніш натиснув на моє горло.
— Зрозуміла?
— Та будь ти проклятий і гори у пеклі! — витисла я з останніх сил, розуміючи добре, що не вартує дратувати цю тварюку, але вже геть безсила стриматися.
А далі я вже мало що пам’ятаю… Ось тільки біль, нестерпний біль закарбувався у пам’яті так міцно, що, певне, до самої своєї смерті я його пам’ятати буду. Ледь не місяць була я після того побиття прикутою до ліжка, відбив він мені щось, певне, всередині, дихнути навіть важко було мені, а на шиї ще довго було видко намисто з синців, що полишили їх його звірячі пазурі. А як оклигала я трішки, то дізналася, що та дивна, незрозуміла ніч, коли звір несподівано заробився ласкавим та ніжним, — не минулася ніч та без сліду, понесла я від нього. Й маючи вже двійко діток та не сподіваючись більш стати матір’ю, я носила під серцем дитя від нього, не коханого мною вже, а такого ненависного. Й не розуміла я, які ж саме почуття викликало в мені те, ще не народжене мною дитинча, котре зачиналося в несподіваній ніжності його батька, — чи то материнську любов та ніжність, чи ж гірку байдужість та небажання його. До нестерпного бажаючи двох старших діточок, народження цього я не бажала, щось змінилося в мені, обірвалося ніби… А згодом обірвалося й те неповинне життя, котре мала я під серцем. Не втрималося в мені те дитя, та я від того навіть якесь полегшення відчула, бо не хотіла вже народжувати.