Як жила я ці роки? Страждала, не проживаючи свій найкращий молодий вік, а гірко мучилася кожним днем, заживо похована у цім великім склепі, в цій холодній, кам’яній гробниці. Й тільки Господь відав усю глибину моїх мук та страждань, і тільки Він та діточки тримали в мені життя на цьому світі… Діточок шкода було до сліз мені, а то наклала б я на себе руки, заподіяла б собі самогубство, нехай би й гріх мені був великий, та дарма, не пожалкувала би душі своєї безсмертної. Буває, так уже потягне обірвати ці муки, а як подумаю про діток, що ж буде з ними, коли не стане мене поряд, так і вислизає з рук ніж той, котрим убити Данила не раз намагалася й котрим своє життя обірвати поривалася. Ні, заради діток мала жити.
Хоча, яке то в мене життя?
Не бачу я майже людей, тільки челядь, а в місто Данило мене не відпускає. Та я й сама бажання ходити до міста не надто маю, бо ж соромно мені перед людьми поставати такою, якою я сталася. Якою ж я була за дівоцтва свого, а на що перетворилася? Та ще відаю від покоївки вірної, що лубенчани вважають мене геть розумом пошкодженою, зовсім божевільною. Й є то, певне, недалеким від істини, бо як же не збожеволіти тут, коли це не дім, не помешкання звичайне людей звичайних, а якесь лігво бісівське? Хто його знає, що коїться в стінах цих довгими, темними ночами? Що за сили вештаються за дверима зачиненими моїх покоїв, що за дух дихається важко та натужливо, іноді шкрябаючись до моїх дверей, починаючи муторно вити й стогнати, коли я зачинаю молитву й огороджую себе хресним знаменням? Хто з тих, хто називав мене божевільною, й сам би розуму не втратив, коли б жив у стінах цього страшного дому, поряд мужа свого, геть підвладного силі нечистій? Хто б витримав ті довгі та страшні ночі, коли робиться навколо щось незрозуміле, а ти є геть беззахисною? Й тільки молитва рятує мене в такі хвилини. Єдиний захист є в мене — то віра в Господа й молитви тихі, пошепки, без жодної ікони.
Догорає, тату, свічка в мене, ось скоро покої поглине темрява, а за дверима знову чується якесь метушіння, десь регоче одна з зачаклованих його дівок, а до мене підкрадається сон — важкий та виснажливий сон не надто здорової людини.
Доброї вам ночі, батечку».
Ліза зітхнула, відклала листа, поглянула на Парасю, що спала, смачно похропуючи… Кортіло спати, а руки самі тягнулися до чергового листа.
«Здрастуйте, батечку любий!
Є, є таки Господь над нами у цьому світі й дослухався Він молитов моїх багатостраждальних, зжалився над нещасною рабою й подарував мені таки визволення.
Вільна я, батечку, вільна!
Вперше за багато років побачила я, як сяється сонце, побачила світ Божий, мов тільки народилася, воскресла до життя. Помер, здохнув звір мій лютий, згорівся, й сила та чаклунська не допомогла. Гадав він, що господар той його пекельний є сильнішим від Господа Бога.
Звільнення моє прийшлося несподівано, через сироту Мотрю Клименкову, котра — душа чиста та наївна — підпалася під чари його нечистиві, поганські, закохалася, дурненька, геть не розуміючи, що то чаклунство захопило серце її молоде. Вірила, що Данило теж її покохав, справді вірила в чистоту його почуття. Мов примара, ходила вона будинком, зазираючи великими, закоханими очима в холодні очиська того звіра, й не бачила мов, як холоне він до неї. Й чомусь саме її — таку вродливу та чисту, мені було шкода найбільш від усіх його отих дівок, що потрапляли до його лабетів. Щось у ній — цій милій Мотрі — було наче від мене самої, тієї давньої та юної, тієї випещеної вами, батечку, Марфуні, котра теж, мов причаклована, закохалася колись у ті чорні, диявольські очиська й горілася спочатку в нестерпному вогні пристрасті. Але скоро, дуже скоро любов та моя хвороблива перетворилася на ненависть. І я чекала, з якимось незрозумілим нетерпінням чекала того, коли ж це дитя теж зненавидить звіра, та чекання те моє виявилося марним.
У той страшний день, потерпаючи від безсоння, я рано вийшла до садка, ходила між дерев і тихо плакала, а потім дивлюся, коли з дому блідою тінню виходить Мотря. Завжди трішки відчужена від навколишнього світу, тим ранком виглядалася вона просто жахливо, й я відразу зрозуміла, що трапилося щось важливе. Забула про все, кинулася до Мотрі, вхопила ту за холодні ручки.