Надвечір хлопці принесли Данила. А радше те вони принесли, що полишилося від мого міцного, вродливого й відьмакуватого чоловіка. Його обгоріле, почорніле тіло лежало на рядні старому, й я довго дивилася на нього, усе не могла ніяк узяти віри в те, що це і є мій Данило. Не могла все дотямити, що той безжальний, лютий звір, котрий перетворив життя моє на пекло ще до смерті моєї, що він знайшов собі такий жахливий, неславетний кінець і таки помер, упевнений у власному безсмерті.
Поховали його в домовині, котру ніхто не забажав відкривати, й невідспіваним пішов він у вічність, та знала я, що лише єгумен, котрий колись постригав його в чернецтво, лише він молився за душу його грішну й хворів від того важко, й помирав не раз, а все одно продовжував жити, наче тримався на світі білім лишень для того, аби вимолити грішну душу Данила. А я не молилася. Хоча й гріх мені за те, та жодного слова молитви не зірвалося з напружених вуст моїх перед домовиною його темною. Ні, мої вуста на похороні його були здатними лише кривитися усмішкою радощів та викликати осуд людей, та якось байдуже сприймала я осуд той, і тільки серце раділо.
Я була вільною від Данила Кажановського!
Пройшов, минувся час, й у снах до мене почав приходити Данило. Страшний та обгорілий, яким бачила я його в день смерті, кинутого на старе рядно, він простягав до мене кістляві, почорнілі свої руки й волав тим ненависним мені, таким знайомим голосом, котрий я намагалася забути.
— Віддай мені сина!
Від невимовного страху я прокинулася й поснути більш не поснула, від страху за дитя власне, за сина Микиту, й кинулася до дитячої, й просиділа над ліжком сина до ранку самого, а коли заблагословилося на світ, то повела сина до монастиря, серцем відчуваючи, що лише в його стінах зможу врятувати своє дитя. Й у ту ж ніч мені знову наснився Данило.
— Уб’ю! Смерть тобі!
Його волання наповнило мене таким жаром, що я відразу ж прокинулася й побачила над собою вогонь, що палав тим нестерпним жаром, котрий відчула я уві сні. Мої покої палали вогнем — сили зла, сам Данило мстилися мені за Микитку.
Але я таки врятувала від них свого сина!»
Ліза протерла втомлені свої, сонливі очі, позіхнула смачно, але знала, що поки не прочитає останнього, зовсім короткого листа покійної пані Марфи Кажановської, поснути вона спокійно не зможе. До того ж завтра вранці піде вона з цього будинку назавжди й ніколи не зможе дочитати листа. Хоча написане було важким, дуже важким, та все ж узяла до рук листа, відзначила для себе, що рука пані Марфи зробилася наче геть непевною, й літери видавалися іншими, мов заслабла людина виводила їх чорнилами на папері старому й пожовклому.
«Вітаю вас, батечку!
Непевна рука моя востаннє торкається аркуша, вгасає життя моє швидкоплинне, але не написати я не можу, хоча й зустрінуся з вами скоро за межею вічності. Промайнуло більше десяти літ від дня смерті Данила, і вже мені час послідувати за ним, хоча маю віку трішки більше сорока років.
А відчуваю, що мов сторіччя прожила на білім світі.
Вгасає життя моє стрімко, та неспокійною, невпокоєною помираю я, а зі страхом. Данило таки дістався свого, й не сина вхопив дух його нечистий, а онука нашого. Микитка мій одружився нещодавно, гарну личком панну собі вибрав, бачу, що почуття до неї має, й мені Василина та до вподоби прийшлася. Обродилася вона рік тому сином, сином міцним та дужим, на радість Микиті моєму любому. Тільки ж я, як поглянула на немовля те непровинне, так і захолонулося, завмерлося в мені серце моє.
Викапаним Данилом було новонароджене.
Й темні оченята його горілися пекельним вогнем дідового погляду, мов дивився на мене сам Данило.
Я не втрималася тоді, вхопила Микиту за руку.
— Синку, син твій… — Микита поглянув перестрашено. — Дух твого батька в нім!
Пополотнів син мій любий, перемінився лицем, котре теж було до лиця Данила схожим, вдивився в сина свого, котрий лежав у колисці, й несподівано розлютився на мене.
— Мамо, ви геть розуму полишилися! Син мій є звичайним немовлям, ніякого духу померлого мого батька не має в собі! Й я не бажаю більш чути від вас оцього марення божевільного.