Мала я скоритися перед любим сином, мала змовчувати, а сама не знаходила собі спокою. Онук мій — Ярослав Микитович — зростав дуже швидко, в шість місяців пішов власними ніжками, я й любила його, намагалася любити, тільки як позиркне, буває, він на мене очима палаючими, то мов вогнем пропече. Й ось, коли виповнився онуку моєму рочок, впевнилась я у тім, що таки не помилилася, що має він у собі дух нечистого свого діда.
Микита справляв свято іменин сина пишно та багато, гостей наїхало багацько, й посеред них козаків чимало, бо дружина його була козацького роду. Й чомусь припався мені до ока один козак геть постарілий лицем, але такий знайомий з вигляду. Придивилася — а то брат Ілька Косозуба, сам Ілько помер слідкома за Мотрею, казали, що самогубство собі заподіяв… Здивувалась я з’яві брата Ілька, але потім… Спокійне, вдоволене онуча моє раптом зайшлося несамовитим плачем, а погляд оченят чорних прикувався до лиця втомленого Косозуба… й Данило дивився на нього з очей дитячих, і почало враз гримати над садком, де святкувалися іменини, від Сули, де не візьмися, натягнулася хмара страшна й чорна, а Ярослав малий усе дивився на козака Косозуба, й якось воно так усе трапилося… Враз яскравим палаючим вогнем засвітилася на небі над садком блискавка, затріщав грім… чорні оченята мого онука спалахнули мов вогнем червоним… й у Косозуба поцілила блискавка. В одну мить людина зайнялася вогнем, спалахнула, наче той смолоскип, і крики його відчайні змішалися з гарчанням наче вдоволеним відступаючої грози. Хмара не пролилася дощем на палаючого Косозуба, вона пішла геть, а козак продовжував стрімко згоратися живцем, і хтось приносив відрами води, його намагалися врятувати, та не змогли. Згорів, мов деревина, за тих декілька хвилин. І ніхто, окрім мене, не звертав уваги на маленького Ярослава, на личко його… личко, котре потворив вдоволений, нелюдяний усміх.
Господи, помилуй та спаси!
Моїм онуком володів дух Данила Кажановського!
Не слухався мене Микита, не слухався мене ніхто, що дитину потрібно рятувати, до монастиря вести, й ось я помираю, а що буде з дитям? Данило приходить до мене уві сні, всміхається вдоволено, шепоче низьким своїм голосом:
— Сина не дала мені, то я онука візьму!
— Ні!
— Ярослав мій!
— Ні, благаю, не треба!
Я прокидаюся від власного ж крику, не можу поснути до ранку самого, й зранене вогнем тіло моє нестерпно болить, передчуваючи прихід кінця. Я не загинулася в тім вогні, котрий палався моїми покоями в ту ніч, коли я відвела сина до монастиря, та тіло моє було зранене тим вогнем. Й ось я помираю.
Але зло… зло не полишує рід Кажановських!»
За вікном почувся глухий гуркіт грому, й Ліза, здригнувшись, відкинула від себе останнього листа Марфи Кажановської. Чим було написане рукою тої давно померлої жінки? Правдою, нехай неможливою та жахливою, чи вигадкою простою, уявою хворобливою й справді божевільної жінки? Ліза того не могла ніяк зрозуміти, а все ж відчувала жаль до нещасної доньки купця Стоянова. Серце переповнювалося тим жалем, і якась незрозуміла, незбагненна близькість відчувалася нею до цієї давно померлої жінки. Скільки настраждалася та в стінах цього холодного, незрозумілого будинку. Вона й сама почувалася тут якось незручно, дивно та не зовсім спокійно, мов каменем своїм темним давив він невидимо на неї з такою силою, що німіло й затиналося серце, душу наповнював такий страх, що всередині холонулося все від неясного, муторного передчуття чогось недоброго, що мало відбутися з нею в стінах нього будинку. А вона прожила тут лише декілька днів і вже мріяла поскоріше поїхати з цього дому, а як же було нещасній Марфі Кажановській упродовж десяти років прожити тут поряд такого чоловіка, як той Данило, коли все написане панею Кажановською є правдою, а не хворобливістю її уяви.
Ліза нахмурилася.
Вона ще не знала, чи віриться в те, що прочитала в листах Марфи Кажановської, та одне знала досить певно — завтра вона поїде з цього дому, завтра вона назавжди покине стіни ці похмурі, холодні та дивні, поїде, аби не повернутися, аби забути нареченого свого, нав’язаного маман, і… Згадавши чорні очі господаря будинку, Ліза дещо спохмурніла, відчувши раптом у серці гострий жаль через те, що не побачить уже ніколи Ярослава Кажановського. Та, можливо, то тільки на краще, сумнівно, що цей похмурий чоловік зміг би подарувати їй щастя. Й ці жалі стосовно нього… Ні, вона не стане звертати на них увагу, вона буде насолоджуватися своїм вивільненням від Романа Кажановського, як ніхто інший розуміючи радість Марфи Кажановської тієї миті, коли та дізналася, що її страшного чоловіка спалено.