Але погляд чорних очей усе одно продовжував її бентежити.
Зітхнувши, Ліза вмостилася на ліжку зручніше й несподівано швидко поснула. Й не бачила вона й не чула, як поряд ліжка її з’явилася висока постать і чорні палаючі очі вп’ялися в темряві в її спокійне таке уві сні лице незрозумілим, далеким від доброзичливого поглядом, а за вікном якось так уже лінькувато й погрозливо заворушилася й загарчала гроза.
Ще мить — і на білу постіль поряд поснулої Лізи поляглися пониклі, несвіжі квіти безсмертника.
— Господи, панночко, Господи!
Пронизливий голос Парасі просочився у солодкий сон Лізи й змусив прокинутися. Поморщившись, вона розплющила сонливі очі й побачила перед собою похмуру, невдоволену Парасю з розплетеними з ночі косами, котра стояла поряд її ліжка й трусила пухкою своєю рукою, у міцних пальцях котрої було затиснуто якісь квіти.
Ліза голосно застогнала:
— Парасю, ну що трапилося?
— Навіщо ви взяли до свого ліжка оцю гидоту? — похмуро запиталася Парася, потрусивши перед туманливими зі сну очима Лізи тим жовтуватим віником і осудливо похитавши головою. — Навіщо тягнули це до постелі?
Ліза сіла.
— Нічого я не тягнула.
— А звідки взялося ось це? — Й віник знову тицьнувся їй ледь не в лице, очі ж служниці вп’ялися в лице її наполегливим поглядом.
— Ой, Парасю, та звідки ж я знаю?
— То не ви принесли їх до ліжка свого?
— Нащо б я їх сюди несла?
Парася пополотніла, а потім швидко-швидко захрестилася.
— Панночко моя, та це ж вам хтось смерті бажає. Безсмертник — це ж квітка кладовища, й ще моя бабуня казали, що не можна брати його до хати, а то помреш скоро, як принесеш безсмертник.
Ліза повільно звелася на ноги.
— Парасю, я тебе благаю! Завжди ти надто віриш забобонам безглуздим. Сама тільки подумай, як може якась квітка, нехай вона й на кладовищі зростала, вплинути на життя людини?
Парася відповілася похмурим поглядом.
— Та вони все ж опинилися на вашому ліжку, хоча вчора їх увечері не було, я б ніколи не допустила їхньої з’яви біля вас.
Ліза зітхнула.
— Я не знаю, як вони тут опинилися.
— В тому-то й річ. Хтось підкинув їх вам, пересторога це, — звинувачувальним голосом запевнила Парася. — Але нічого, коли зі злом було це зроблено, я знаю, як зло відвадити. Ось візьму в садку спалю квіти ці поганські, й чари розвіє, мов попел.
— Парасю, ти ж віруюча людина!
— То й що? При церкві все спалюють, вогонь же очищує.
Ліза тільки похитала головою. А потім пригадала, що вона ж зібралася ранком їхати з цього дому, «Гнізда Кажана». Яке ж то щастя — полишити назавжди це муторне місце… Ось тільки щасливою вона себе чомусь зовсім не відчувала. Мала би відчувати, але ні, навпаки, відчула щось схоже на бажання полишитися в цьому домі, коли подумала про його господаря. Й похмуро слідкувала за тим, як Парася йде до дверей, аби принести гарячої води для вмивання, й як служниця відскочилася назад, вирячившись на поріг. А Лізі зробилося одночасно й холодко, й гаряче, коли вона прослідкувала за поглядом Парасі.
На порозі її кімнати стояв Ярослав Кажановський.
Серце нерозумне її відразу ж захвилювалось у грудях, а очі поглядом ухоплювали всю його постать високу та дужу. Сердитий, чорними очима, що палали гнівом, він у цю ранкову годину видався їй настільки вродливим і близьким, що вона знову відчула небажання кидати ці стіни. Та що ж то з нею було таке — мов на частини її розтинало прагнення і поїхати з «Гнізда Кажана», й полишитися тут, полишитися, аби завжди бути поряд цього чоловіка, що досить зухвало увійшов до її кімнати в той час, як вона стояла перед ним геть не вбраною.
Першою отямилася Парася.
— Пане, куди ж ви? Не можна, панночка не одягнені….
Ярослав, відірвавши погляд очей своїх вогняних від Лізи, котра геть зніяковіла й почервоніла, зиркнув на служницю так, що завжди хоробра Парася мовби зростом зменшилася й присіла.
— Згинь!
Коротке, владне слово — й Парасю мов буревієм винесло з кімнати, а такого послуху вона навіть і перед маман на виявляла.
До Лізи, котра ще не до кінця прокинулася від міцного сну, повільно дійшло, що вона ж полишилася в кімнаті своїй наодинці з чужим чоловіком, котрий навіть нареченим для неї не є, що сам прихід його до кімнати її вже був недозволенним порушенням усіх пристойностей. А про те, що вона стояла перед ним в одній лише шовковій сорочці, котра більше відкривала, ніж приховувала, нерухомо застигнувши поряд ліжка, вона й думати не бажала. Необхідно було хоча б кинутися до кутка, одягнути капот, приховати від його уважних та пильних очей себе, вона повинна була це негайно ж зробити… але не могла. Єдине, на що спроможною була в ту ранкову хвилину, — просто стояти ось так, напіводягненою та беззахисною перед поглядом його. Й вона стояла — мов зачарована, й зачарована чимось давнім та могутнім, як і саме життя. Він тримав її цим поглядом так міцно, що забувалася про необхідність навіть дихнути…