— Я… я не знаю.
— Знаєш. Ти згодна — я бачу згоду в очах твоїх, я відчуваю її в солодкості твого поцілунку.
Ліза тільки зітхнула у відповідь, коли його наполегливі чоловічі вуста знову заволоділи її вустами. А в свідомості визрівалася, достигалася думка про те, що його слова є правдою. Вона відчувала, що не зможе вже сказати йому «ні». Не зможе вже кинути його й поїхати в Миргород, приректи себе на самотнє й пусте життя без нього. Вона була згодна полишитися з ним, полишитися на все життя, бо це ось тут — поряд з ним, у його обіймах і є її місце. Вона народилася на світ, аби бути поряд нього, аби належати йому одному… й де вона не буде без нього, куди не втече з цього дому — то вже буде не її місце у цьому світі. Там буде не вона сама, а лише її сумна, нещаслива частина. А та — краща та геть щаслива частина її полишиться назавжди ось тут, поряд із ним, вона тихою птахою складе крила біля його серця, залишиться в пам’яті його. Й нехай допоможе їй милосердний Господь — але вона вже кохала його, цього дивного й незрозумілого чоловіка, котрий, можливо, й мав у собі духа злого Данила Кажана, але вже все було байдуже. Його чаклунські очі причарували її чи то було справжнє почуття — вона не знала, як не знала й того, коли й устигнула його покохати, але вже кохала… Й коли поїде зараз, коли покине його… не буде ж вона мати у житті своїм ні щастя, ні спокою, ніколи собі того не пробачить, хоча й туманилося ще в серці те незрозуміле бажання щонайшвидше покинути «Гніздо Кажана».
Та вона полишиться, усе-таки полишиться, й буде, що буде.
Зрозумівши це, усе ж відчула полегкість, ніжно прилинула до його дужого тіла, обійняла за шию.
— Лізо, — прошепотів Ярослав у її напіввідкриті вуста, — люба моя, не треба мене мучити, скажи, що ти згодна.
Ліза поглянула туманливими очима.
— Ми ж з вами так мало знаємо одне одного.
Ярослав посміхнувся.
— Ми ж не за п’ять хвилин маємо вінчатися. У нас буде час краще пізнати одне одного, але я тебе вже й так вивчив достатньо.
Ліза теж посміхнулася.
— Справді? А як бути з почуттями?
Кажановський поглянув на неї швидко та гостро, поглянув так, що вона відчула, як запалалося лице, відчула себе геть ніяково. Нерозумна, нащо вона взагалі сказала про почуття? Виховані панночки її кола ніколи б не осмілилися сказати пану такого, й вона сама, коли почала приймати залицяння Раєвського — вона ж і куценьким словом не сміла сказати йому про почуття, хоча вже давно вважала, що кохає його. А зараз… що на неї, врешті, найшлося?
Зніяковівши, спробувала вивільнитися з рук Кажановського.
— Вибачте, я не мала цього казати…
Він ніжно, але наполегливо втримав її.
— Навпаки, про це мав першим сказати я… Лізо, я не можу цього пояснити, але відчуваю, що ти не байдужа до мене. Справді.
Вона вперто відмовлялася підняти на нього погляд.
Й мовчала.
Теплі пальці торкнулися підборіддя її, наполегливо й ніжно потягнули, змусили поглянути на нього.
Ліза вже вся горілася вогнем, палалося її лице, та все ж поглянула на нього, побачила зовсім поряд його чорні пильні очі й затріпотіла вся, коли він тихо прошепотів:
— Панночко Венгель-Розумовська, ви хоча б уявляєте те, що поробляєте зі мною? Ви непокоїте моє серце всі ці дні настільки сильно, й коли б не пішли завзято на цей розрив із Романом, я не знаю, що саме б робив, але неодмінно б забрав вас у кузена свого клятого.
— О! — видихнула ніжно.
— Ти не байдужа мені, Лізо, далеко не байдужа. Я не хочу промовляти пустих слів, слова взагалі є такими оманливими, але коли коханням є мої постійні думки про тебе, коли коханням є моя потреба у тобі, як у самому повітрі, як у самому житті, коли коханням є біль у моєму серці від того, що ти хотіла поїхати… то я кохаю тебе!
Ліза вся затріпотіла.
— Ярославе Кириловиче…
— Скажи, скажи, що почуття моє є взаємним.
Вона вагалася, вагалася, не знаючи, що очі все промовляють за неї.
— Ми ж ледь знайомі….
— Лізо, скажи, що це взаємно!
— Так, взаємно, — полишила нарешті відмовлятися від справжніх своїх почуттів, виказала правду.
Погляд чорних очей був таким близьким, таким гарячим.
— Й згодна стати моєю дружиною?
Ліза поглянула дещо хитрувато.
— Ну, мені потрібен час подумати… — не договорила, зойкнула лякливо й щасливо одночасно, коли він затиснув її обіймами.
— А вам, панно, не здається, що брати час на роздум запізно? Ми одні у вашій кімнаті, на вас з одягу лише ця тонка сорочка… Панно Венгель-Розумовська, ви ж є безнадійно скомпрометовані, а коли сюди увійде ваша надто вже правильна маман…