Ліза вдавано важко зітхнула.
— Тоді… тоді я згодна!
Видихнула заповітну згоду, але насолодитися його наступним щасливим поцілунком уже не встигнулася. За широкою спиною Ярослава, десь у іншому мов світі, заскрипілися, відчиняючись, двері, й пролунав голосок Мері — такий недоречний у ту мить.
— Лізо, ти вже прокинулася? Я… О, вибачте!
Закотивши очі під лоба, Ярослав всміхнувся та відсторонився, й Ліза побачила Мері, котра нерухомо застигла на порозі, побачила вдивоване личко сестри та вираз її великих, блакитно-ciрих очей. На Ярослава Кажановського Мері дивилася так, мов у його особі всі сили пекельні вирвалися зараз на світ білий і тримали силоміць сестру її в міцних обіймах. А ще у вигляді якому — лише в одній тонкій, шовковій сорочці. Бідна Мері, вона непорушливо заклякла на порозі й не була спроможною, здавалося, навіть поворушитися, не те що слово промовити.
— Мері, заходь, — на диво спокійним голосом запросила сестру Ліза, вивільняючись із обіймів Ярослава й зодягаючи на себе нарешті той клятий капот. — Не стій же у дверях.
Мері почала відчайно червоніти.
— Я… я б не хотіла заважати.
— Ну що ти, люба! — ласкаво докорила їй Ліза, наближаючись до сестри. Взяла холодні, ледь не крижані долоньки Мері до своїх гарячих рук, котрі ще хвилину тому пестили з жагучою ніжністю густе темне волосся Ярослава Кажановського. Й Мері несподівано здригнулася від того дотику, повелася так, мов то руки сестри — рідної єдиної сестри, заробилися для неї якось ураз огидними на дотик, огидними від того, що торкалися вони чоловіка, котрий був їй глибоко неприємним. Але вона нічого не сказала, дещо винувато поглянула на Лізу й увійшла до кімнати сестри. На Ярослава, котрий по-господарськи притулився до нічного столика біля ліжка й вилискував очима, вона намагалася навіть не дивитися.
— Я… я зайшла з тобою попрощатися, — напруженим, невпевненим голосом промовила Мері, уперто не бажаючи дивитися на господаря маєтку, де вони гостювали, й надто пильно вивчаючи ще сонливе, але вже розчервоніле, овіяне туманом насолоди лице Лізи, кучері тої неприбрані, й думала об тім, що якою ж гарною була зараз її Ліза й чи бачила ж вона коли ще сестру ось такою — сонячною та мов сяйливою внутрішнім світлом?
Ліза поглянула на свою валізу, а потім весело розсміялася.
— А я нікуди не їду.
Мері заблимала.
— Як? Ти передумалася їхати?
— Так, передумалася, а радше буде сказати, що мене вмовили залишитися, хоч я й вагалася, але… — Вона виразно поглянула на Ярослава, усе ще не спроможна до кінця повіритися в те, що дала згоду стати дружиною цього великого чоловіка. Й навіть страх перед будинком відступився в ній, вартувало лише зазирнути до очей його чорних.
Кажановський відхилився від столика.
— Гаразд, панночки, не буду я вам заважати. — Ухопивши руку Лізи, він нагородив її палким поцілунком й, кинувши насмішливий погляд на вкрай зніяковілу Мері, вийшов з кімнати, додавши вже за порогом: — Зустрінемося за сніданком.
Кажановський нечутно причинив за собою двері, й між сестрами на деякий час запалася мовчанка. Мері взагалі, видавалося, не знала, що й сказати, а Ліза мовчала, чекаючи, що скаже сестра.
— Лізо, — нарешті наважилася заговорити Мері, з розгубленим виглядом вдивляючись у щасливе лице сестри. — Лізо, люба, що відбувається? Ти одна й напіводягнена… в кімнаті з украй чужим тобі чоловіком… А коли б увійшла маман?
Лице Лізи спохмурніло.
— І що?
— Але ж маман…
Ліза роздратованим порухом відкинула назад, за спину, неприбране своє, густе темне волосся, й у зелених очах її промайнув біль.
— Маман більш не має наді мною влади, — досить прохолодно відгукнулася вона. — Я все життя намагалася бути їй покірною дочкою, а вартувало мені лише раз не скоритися, не зламати свою долю на догоду їй, як мене відразу ж зреклися, викинули геть, мов блохасте щеня.
Мері важко зітхнула.
— Так, але ж вона все одно наша мати…
— Мати! — з гіркотою в голосі промовила Ліза, але не стала далі виливати свою образу. — Ні, Мері, давай більш не будемо про це говорити, бо ти ж не гірш від мене знаєш маман, її важку натуру.
— Добре, давай не будемо. Краще поговоримо про тебе й про те, що ти робила наодинці з паном Ярославом? Чому цілувалася з ним?
Ліза несподівано розсміялася.
— Мері, я тебе благаю! Ну чому люди цілуються?
Мері почала стрімко червоніти.
— Ну, тому що… тому що це певно приємно є, коли тебе цілує кохана людина. Але — кохана, Лізо. Як же ти могла дозволити цьому жахливому чоловікові доторкнутися до тебе?