— Проси захисту в Богородиці. — Голос був надтріснутим, старечим, а на плече лягла їй легка, суха рука.
Вона повільно обернулася.
У слабкому сонячному світлі, що пробивалося до темнуватого приміщення собору крізь вузькі високі вікна, побачила вона перед собою худу, згорблену постать у чорному одязі ченця й уважні, сірі очі, що дивилися на неї з-під густих насуплених брів на виснаженому, аскетичному лиці.
Ліза підвелася з колін.
Чернець погладив її руку.
— Молися, й молитва врятує тебе в страшну хвилину, — прошепотів він ледь чутно, похитавши головою. — А хвилина та є надзвичайно близькою, зло стоїть за твоєю спиною.
По спині Лізи мов холодом пройшлося.
— Вибачте, але я не розумію… Хто ви?
— Грішний Софроній я, — знову тихо, ледь чутно прошелестів чернець, і Лізі видалося, що він тяжко, скрушно зітхнув. — Багато вже літ та весен топчу я святу земельку, й усе Господь впокоїтися не дає. Багато злого діяв я в житті своїм, норов мав лютий, через що й страждав багато. Але все в руках Господніх, дав віку — живи. То я молюся й живу. Й ти, панночко, теж молися. Молися та візьми ще ось це.
Сухі, теплі пальці стиснули долоню Лізи й щось уклали — холодне та гладке. Поглянувши вниз, Ліза побачила на своїй долоні великий срібний хрест, на зразок тих наперсних ієрейських хрестів, що носили священники.
— Що це?
— Святинька, — просто відповівся чернець, — велика святинька. Одягни її на шию собі й не знімай ні на мить, і зло не зашкодить тобі, не дістане.
— Яке зло?
— Велике, — відгукнувся чернець, — те, що увійшло колись до нашої оповитої Божою благодаттю обителі в лиці осиротілого хлопа Данила Кажана. Покійна пані Кажановська, боячись утілення того зла у своєму синові, віддала мені його на послух. А грішний Софроній був тоді геть нерозумним і лупцював нещасну дитину.
— Ви… ви про Ярослава Кириловича?
— Про нього. Зло поряд із ним.
— Він у небезпеці?
— Він ні, а ти — ти нащадок козака Ілька Косозуба по матері, ти — кохана Кажановського, панночко, ти у великій небезпеці, й тільки молитва, палка молитва здатна врятувати тебе.
Холод, незрозумілий холод пройшовся тілом притихлої Лізи, пройнявши, здавалося, навіть до кісточок. Перед очима промайнулася постать у дверях в ту, першу її ніч у будинку Кажановських, і вона не могла стриматися, аби не здригнутися.
— Я… я не розумію вас.
Суха рука знову торкнулася її долоні.
— Настане час, і ти все зрозумієш.
— Але…
— Поки душа моя грішна не кине свого земного тіла, я буду молитися за тебе, панночко. Нехай є малою молитва многогрішного Софронія перед Престолом Усевишнього, але тебе вона врятує.
Важкі, ковані двері собору заскрипіли, й Ліза побачила на порозі високу постать Ярослава. Худе, в глибоких зморшках лице ченця Софронія вмить сяйнуло дивним внутрішнім світлом, і він зробив декілька кроків до Ярослава, що повільно наближався до них. А потім висохлий старий раптом легко, мов той парубок, упався на коліна перед дужим, високим чоловіком, і вдарився високим чолом з сивими скронями об холодний діл собору.
— Пробач мені, синку.
Ярослав розгубився і зупинився.
— Що ви, отче, вигадали?
Чернець перехрестився.
— Не впізнав мене, Ярославе Кириловиче?
— А мав би?
— Мав би, — прошелестів старець, — бо то ж скільки сліз твоїх дитячих і непровинних пролилося через руку мою важку, через серце моє зачерствіле, мов торічний хліб…
Ярослав ахнув.
— Отець Софроній?
— Він самий — многогрішний.
— То ви живий?
— А що ж мені, грішнику окаянному, зробиться? Топочу святу земельку, рахуй уже дев’ять десятків літ не дає Господь смерті, не всі бо гріхи замолив, а багато ж їх у мене, мов того піску на днищі морському. Й тебе, отроча невинне, ображав, прости душу мою окаянну!
Ярослав ухопив його за руку.
— Та що ви, отче, давно вже пробачив.
Старець захитав сивою головою.
— Негоже ми з матінкою вашою покійною намислили — мале отроча змушували молитися чернечим чином, — він помовчав, декілька разів перехрестився. — Ось і виріс із тебе порожній сосуд, ти ж і лоба зайвий раз не перехрестиш, пане Ярославе, й немає у твоєму серці місця для Бога. Та на все воля Божа, ти ж тільки панночку свою бережи, добре бережи, бо зло прокинулося.
Ярослав нахмурився.
— Що… що ви маєте на увазі?
— Злий дух, надзвичайна сила, котра колись володіла заблудлою душею ченця Антонія, пращура твого Данила Кажана… Дух той, що втілився після твого народження, — він прокинувся з появою твоєї панночки. Одну душу він уже забрав з дому Кажановських — дружина твоя самогубцею пішла до пекла, а тепер йому вона потрібна… — Сухий, довгий палець старця тицьнувся у бік застиглої біля однієї з ікон Лізи. Й ураз щось змінилося у світі. Сонце, яке ще хвилину тому яскравим промінням лягалося на долівку собору, якось зниклося, за вузькими вікнами зробилося похмуро, а у відчинені Ярославом двері повіяло холодним вітром. Те різке поривання вітру голодним звіром увірвалося до собору й ударило у груди закляклу на місці Лізу, змусило її затріпотіти.