— Воно прокинулося, — прошелестів посеред того завивання голос ченця Софронія. Він підвівся з колін і перехрестив спочатку Ярослава, а потім Лізу. — Зло не заспокоїться, поки не знищить тебе, панночко, але грішний Софроній буде молитися за тебе.
Ще раз перехрестивши Лізу й поклавши їй на голову суху, легку свою долоню, чернець щось забурмотів і рушив у бік вівтаря. Худий, ледь дихаючий, видавалося, старець, від дотику котрого Лізі зробилося враз так тепло та затишно в серці й зник той страх, що заволодів ним, вартувало було лише пориванню вітру торкнутися її тіла. Чомусь кортіло кинутися слідкома за ченцем, зупинити його, знову відчути заспокійливу силу його дотику, але вона не могла навіть ні поворушитися, ні слова вимовити, тільки й стояла, мовчки спостерігаючи, як старий повільно плентає до південних, дияконських дверей іконостасу й зникає за ними, а собором продовжує гулятися вітер й у розчинені двері чутно, як гримає вже близький грім.
А потім на землю пролилася злива.
Простору пустку храму почали наповнювати богомольці.
Останнім увійшов дорідний єгумен.
— Ну й злива, пане Ярославе, — пролунав його гарний, баритонистий голос, коли наблизився він до Кажановського. — Й де взялася, спитати? Ось вам сонечко яскраво світилося, така днина гарна, ну благодать Божа, й раптом від вашого маєтку чорними хмарами набіглося… — Він кинув на Ярослава незрозумілий погляд, потім на Лізу. — Й вашу панночку як перестрашило, бліда зробилася, мов стіна собору.
— Вона більш старця вашого Софронія перестрашилася, — промовив Ярослав, дивлячись, як блискає за дверима.
Єгумен наче вражено заблимав.
— Софронія зріли? Дивні діла Твої, Господи! Бачите, пане Ярославе, річ у тім, що Софроній уже більш як десять літ зачинився у власній келії й носа з неї не каже. Раз на день послушники приносять йому попоїсти під двері, але останнім часом миски з хлібом та кашею полишаються геть незайманими. Й як тільки в нім душечка тримається? — Єгумен кинув короткий погляд на своє більш ніж вгодоване чрево. — Виходить він лиш на Великдень, і тоді люди його не відпускають, бо отримав він многая милості від Господа, усе бачить — і минуле, і майбутнє.
Ліза кинула погляд на вівтар.
— То він прозорливий?
Єгумен крякнув.
— Прозорливий, панночко, ще й який. І диво, що він заради вас порушив своє усамітнення, вийшов у той час, коли ніколи не з’являвся.
Ярослав зітхнув.
— Він щось шепотів про дух мого пращура Данила Кажана, що зло прокинулося. Але особисто я не надто вірю в цей чаклунський дух, до того ж ви, ченці, не повинні теж йняти тому віри, бо заперечуєте повернення померлих душ назад…
Єгумен поморщився.
— Так-то воно, так, пане Ярославе, але… Ченці теж люди, й часом дуже забобонливі. Ви чи повірите, але серед братії до цих пір жива переповідка з давнини об тім, що однієї ночі до нашого монастиря прийшов сам… — єгумен ревно перехрестився, — диявол. Постукався під виглядом простого парубка Данила Кажана, ледь не в смерть настрашивши старого ченця, котрий відчинив йому ворота. Та сам Данило не був злом, зло було в нім, і коли те зло повернеться, за словами Софронія, то не сам Данило Кажан повернеться — він давно вже душею грішною своєю в пеклі горить. Ні, сила давніша й могутніша знову…
— Досить! — Ярослав різким словом зупинив завзяту промову єгумена, помітивши, як усе більш полотніє Ліза. — Прошу вас, не треба продовжувати! Ви вже й так далі нікуди налякали мою наречену.
Єгумен дещо розгубився, почав промовляти про надмірну язикатість декотрих недостойних ченців, але Ліза мало його вже слухалася, вона знову відчувала страх — той страх, котрий панував нею в домі Кажановських, і мов погляд чужих, недобрих очей пронизав спину, змусив вкритися тіло липким, неприємним потом, здригнутися, коли долоні її торкнулася рука Ярослава.
— Лізо, заспокойтеся, люба. На вас просто лиця немає. Ніяких невпокоєних духів моїх пращурів у маєтку не водиться, то все старі, порослі мохом плітки, котрим віряться хіба що мої занадто вразливі служниці.