Лізa похитала головою.
— Воно, я відчуваю, є!
— Лізо…
— Ні, нічого не кажіть, — м’яко зупинила вона Ярослава, зазирнувши до його глибоких, чорних очей. — Я не казала ніколи, але… першої ж ночі приїзду до вашого маєтку я бачила щось… можливо… вашого прадіда… Й ваш будинок… він перестрашив мене. Але заради вас, Ярославе Кириловиче, я згодна забути свій страх.
Кажановський важко зітхнув.
— Я відвезу тебе до іншого будинку.
— А зло… воно ж помандрує слідкома?
— То що ж нам робити?
Ліза поглянула на нього великими зеленими очима.
— Молитися, — відповілася вона просто й, відчувши дивний внутрішній спокій, показала йому хрест. — Старець сказав, що тільки це й зможе захистити мене від зла. Я зараз одягну його й не скину до останнього подиху.
Ярослав невесело всміхнувся.
— А в будинку знову запанує запах ладану й протяжливі слова молитов?
— Не треба насміхатися з молитов. Колись їхня сила рятувала Марфу Кажановську від люті чоловіка-чаклуна. Вони наповнюють кожен куточок цього храму, — вона перехрестилася. — І вірю я, що сила молитви врятує й мене від того темного, що так гостро чує моє серце.
За хвилину груба, чорна мотузка зі срібним хрестом оповила її тонку, ніжну шию, сховавши золотий ланцюжок, на котрому вона носила свій хрестик. Хрест сховався в шовку її білої сукні, й відразу ж за вікнами вдарив грім такої сили, що здригнулася земля. Рожева, надзвичайно яскрава блискавка кулею увірвалася в розчинені двері собору, полум’ям залила перестрашені лиця богомольного люду і ринулася до застиглої на місці Лізи. Й вона тільки чула, мов з далекого далеку, крик Ярослава… а блискавка летіла прямо на неї… та зупинилася, пориванням новим вітру закружлялася собором і раптом зникла, поринула у височінь, кудись під купол, і мов застогнав хтось важко та злісно, завив страшно та пронизливо — чи вітер, що увірвався у двері, то був, чи що інше? Й відразу ж усе стихлося — чорна хмара відступилася геть, вітер ущух, і навіть грозу вже не було чутно за дверима.
Ліза, ледь тримаючись на ногах, притулилася до Ярослава, звела на нього погляд затуманених очей і прошепотіла:
— Відвезіть мене додому.
«Гніздо Кажана».
Велична кам’яна споруда ховалася за ясенями з боку воріт, але її добре було видко з берега Сули. Будинок з вузькими, мов у соборі, вікнами та балконами, був гарним, безперечно гарним, та Лізі, котра дивилася на нього з пагорба, уся та краса була не до душі. Цей будинок-красень, що велично застигнув над річкою, ця заможна садиба з розкішним садом — усе це було мов отруєне для неї подихом невідомої істоти, темної та небезпечної, тієї, що ночами вешталася коридорами й стояла над її ліжком у напруженій нерухомості.
Ліза обернулася до Ярослава.
— Ви любите свій маєток?
Чорні очі Кажановського довгим, уважним поглядом окинули належну йому місцину, що виднілася з пагорба, на котрому він зупинив свого коня, — величний будинок із сірого каменю, сіру стрічку Сули, й він усміхнувся.
— Так, люблю, дуже люблю. В стінах цього будинку я народився, в них я зростав, напевне любов до цього місця у мене мається в крові. Та не лише у мене. Роман з Данилом і Тая просто обожнюють «Гніздо Кажана».
Ліза замислено помовчала.
— А Марфа Кажановська це місце ненавиділа.
Одним упевненим рухом Ярослав послав коня вниз із пагорба, й будинок почав зникатися з чомусь сумних очей Лізи, й тепер вона бачила лише високі, зеленолисті дерева й небо над головою.
— Його також ненавиділи й моя мама, й бабуся, й… — Він помовчав, але все ж додав: — й моя покійна дружина. А ти — ти теж його ненавидиш?
Ліза непомітно покривила лице.
— Я маю відповісти чесно?
Ярослав розсміявся.
— Бажано.
— Сама місцина вашого маєтку дуже гарна, й будинок такий величний, але… щось, і я навіть не можу пояснити, що саме, — відштовхує мене, змушує ледь не ненавидіти його. — Обернувшись, Ліза зовсім поряд побачила його очі чорні, ті очі, погляд котрих так настрашив її в перший день приїзду. Й чи могла вона подумати тоді, що минеться лише тиждень — і вона вже буде безмежно кохати ці загадкові очі й серцем млітися від одного лиш їхнього погляду. Відчуваючи п’янку, несподівану сміливість, вона погладила його гладке, лискуче на сонці темне волосся з тими двома стрічками сивини й прошепотіла: — Але заради вас я спробую полюбити ваш маєток.