Чорні очі вп’ялися в неї наполегливим поглядом.
— А його господаря ти теж спробуєш любити все життя?
Зашарівшись, Ліза опустила очі й затріпотіла, коли довгі, засмаглі пальці, погладивши, підняли її лице.
— Лізо?
Відчула, що наче тоне в його очах, і видихнула тихо:
— Так.
— Серце моє, — прошепотів Ярослав, пригортаючи її до себе й цілуючи розчервоніле лице. — Як страшно мені подумати, що було би далі з моїм життям, коли б у ньому яскравим промінчиком не з’явилася ти. Я ж котився до прірви, Лізо, й усі дні мого життя після самогубства Олени нагадували один страшний і пекельний сон, який ніяк не міг скінчитися. А потім у маєтку з’явилася ти, поглянула на мене цими казковими зеленими очима, і я відчув, що починаю оживати. — Він поцілував її й трішки сумно всміхнувся. — Оживати для тебе. А Роман зробив для себе велику помилку, коли привіз тебе сюди, та я вдячний долі за це. Бо вона подарувала мені можливість жити, а не збожеволіти… Жити для тебе, жити, аби бачити тебе кожну хвилину, бачити твою посмішку й… — він нахилився так близько, що її нерівне дихання змішалося з його диханням, — кохати тебе!
Ліза тільки коротко та щасливо зітхнула, приймаючи ласку його ніжного поцілунку, заплющила очі й геть забула про жах того, що відбулося в монастирі, про блискавицю, котра була так близько… Й вони не помітили того, що з берега річки за ними стежать чужі, ворожі очі, сховані гіллям річкової верби. Й поступово очі ті наливалися пекельною ненавистю, й разом із тим на сонячне й безхмарне небо почали сунутися чорні, важкі грозові хмари, налетівся різкий порив вітру, й за пагорбом залунало глухе бурмотіння грози.
Ярослав підняв голову й зазирнув до очей Лізи.
— Здається, що знову суне негода. І як мені не кортить продовжувати цей цілунок, та маю негайно відвезти тебе до будинку.
Але вони все одно змокли. Злива натрапила на них вже біля маєтку й була такою рясною, що Ліза відразу ж змокла так, мов у річці викупалася. Щасливо розсміявшись, вона кинулася було до дверей, але Ярослав несподівано зупинив її, наздогнавши посеред двору, й почав цілувати ось таку — мокру й безмежно щасливу, котра загубила десь свого брилика, й серце її гучно стукалося від щастя. Вони мов діти сміялися й бавилися під дощем, і не зупинялися, допоки маленькі ручки не вхопили Лізу за спідницю.
— Врятуйте мене, пані!
Похолонувши, Ліза відсахнулася від Ярослава й схилилася над дитиною. Потім підхопила її на руки й понесла до будинку, геть від зливи. Сірі, такі жалісні оченята наполегливо дивилися з-під навислого чола, а ліва щічка видавалася почервонілою. Невже дитину хтось ударив?
Вона обережно погладила його личко.
— Що з тобою, Яшо?
Хлопчина покривив лице:
— Мати б’ються.
— Чому це?
Товстенькі, потворні губенята Яші ображено затремтіли, а в сірих оченятах почали набрякатися сльози.
— Я… я розбив панську склянку, але я не навмисно, бо геть не хотів, а мати кричать.
Ліза пригорнула його до себе.
— Звісно ж, ти не хотів, — проговорила ласкаво.
Яша пригорнувся до неї покаліченим тільцем.
— А пан кричати не будуть?
— Ні, не будуть, — запевнила його Ліза, з благанням зазираючи до очей Ярослава, але той сказати нічого не встигнув.
З боку кухні пролунала гучна лайка, і Яша, зачувши голос матері гнівливий, притулився до Лізи з усіх сил і тихо, ледь чутно застогнав, мов від болю.
— Яшко, потвора бісова, де ти подівся?
Сірі, гнівливі, але такі гарні очі Оксани, такої вже вродливої та ставної, витріщилися вдивовано, коли вона побачила сина свого на руках Лізи. Швидко позиркнувши на Ярослава, вона вклонилася, промовила похмуро:
— Вибачте, пане.
— Що трапилося? — запитав Ярослав.
Оксана покривила лице.
— Ця мала нечисть знову будинком вештається, хоча я, як і обіцяла пані Софії, заборонила йому це робити. Та хіба ж воно мене слухається? Подався шукати панночку ласкаву й розгепав склянку в їдальні.
Ярослав поглянув на дитину.
— Здається, я вже раз заборонив тобі бити дитину.
Щоки Оксани спалахнули.
— Але ж він розгепав склянку…
— Розбита склянка не вартує того, аби катувати дитину, — заперечив Ярослав, і Ліза помітила, як спалахнули норовливо очі Оксани. — Ще раз укоїш подібне, вижену геть із будинку. Зрозуміла?
У сірих, бентежних очах Оксани палався недобрий, дивний вогник, і вона швидко опустила їх.
— Зрозуміла, — голосом, у котрому вчувалася непокора, відповілася Оксана й простягнула руки до сина. — Ходімо.
Яша захникав надзвичайно голосно, й рученята його з такою силою вчепилися в мокру сукню Лізи, що чи можливо було їх відняти? Та Ліза й не збиралася відпускати його від себе.