— Дитина полишиться зі мною.
Оксана дещо розгубилася.
— Але ж він брудний, панно…
— Нічого, я вимию його. А ви йдіть. — Ліза просто не бажала більш бачити поряд себе цю гарну, вгодовану жінку.
Оксана збентежилася.
— Так, але…
— Йдіть!
За годину Яша вже щасливо зітхав у кімнаті Лізи, примостившись на невисокому диванчику біля вікна, а сама вона намагалася відпочинути й забути про те, що трапилося в монастирі. Вона полишається в маєтку, вона стане господинею цим стінам, як колись давно Марфа Стоянова, та… Невже весь час за спиною її буде стоятися те зло, про котре шепотілися тонкі, сухі вуста старця в тиші собору? За вікном продовжувала лютувати негода, й щось у тому гарчанні грому, у тих яскравих спалахах блискавиць було такого, що Ліза відчувала — зло зовсім поряд.
Під вечір до її кімнати увірвалася Мері. Й саме увірвалася, а не ввійшла чемно. Заплакана, геть нещасна, вона широко відчинила двері й так гримнула ними за собою, що пробудила й перестрашила поснулого було Яшу.
Мері кинула на дитину швидкий і незрозумілий погляд, потім присіла поряд неї на диванчик і промовила вбитим голосом:
— Я його ненавиджу!
Ліза поглянула вдивовано.
— Кого?
В блакитних очах Мері промайнула тінь.
— Твого нареченого! — Голосно, ледь не істерично відповівши, Мері звелася на ноги й забігала кімнатою, мов їй несила було всидіти на місці. — Він вигнав Романа Яковича з маєтку, розумієш, вигнав!
— Мері, заспокойся!
Сестра тільки роздратовано перенизала плечима.
— Заспокоїтися? Як я можу заспокоїтися, коли таке трапилося? Викинути геть власного кузена, й це після того, як він стільки зробив для маєтку… А як любить він цю садибу, чи не бачила ти, як горять у нього очі, коли він тільки заговорить про «Гніздо Кажана», як пишається він маєтком… А це… це чудовисько виганяє його, мов найманця.
Ліза зітхнула.
— Роман Якович образив Ярослава.
Мері зіщулилася.
— Чим?
— Чи то ти не знаєш?
— Але ж він і справді божевільний!
— Мері, не треба! — Ліза поглянула на сестру, та мов не впізнала її. Куди поділася лагідна її, ніжна маленька сестричка, куди поділася та дитина, котру вона випестила, мов власну? Як могла вона перетворитися на ось цю розлючену незнайомку, котра, вилискуючи блакитними очима, випльовувала отруту на адресу людини, в домі котрої жила? Нехай маман, з маман і дива немає, але ж Мері? Чи невже ж сестра схожа на маман набагато більше, ніж тільки личком своїм ляльковим?
Мері зупинилася навпроти Лізи.
— Я втрачаю його, Лізо, невже ти цього не розумієш? — Мері скривилася, заплакала тихо й знову стала схожою на себе колишню, на ту маленьку перестрашену дівчинку, котра з усіма своїми негараздами біглася шукати розради в обіймах старшої сестри. — Й усе це через це божевільне чудовисько, котре раптом прокинулося й заробилося тут господарем.
Ліза нахмурилася.
— Він і є тут господар.
— Тут господар Роман Якович!
Ліза звелася на ноги.
— Мері, що з тобою? Я просто не впізнаю тебе, й відколи ми приїхали до цього дому, ти почала змінюватися, й я не можу сказати, що зміни ці є до кращого. Ти моя сестра, і я дуже люблю тебе, але мені неприємна, розумієш, дуже неприємна твоя ненависть до Ярослава. Я кохаю його…
На личку Мері з’явився жалібний вираз.
— А я кохаю Романа Яковича…
— Знаю, — м’яко відгукнулася Ліза, — й ти, як закохана жінка, маєш мене зрозуміти. Я не хочу сваритися з тобою, ми ж ніколи раніш не сварилися з тобою, але зараз мов якась сила штовхає нас на сварки, невже ж ти цього не помічаєш?
Мері ковтнула.
— Мені страшно, Лізо. Страшно втратити його.
— Але він не був тобі належним, до того ж він, певне, оселиться в Лубнах.
— Певне.
— Й коли він твоя доля, то ви неодмінно ще зустрінетеся й будете разом і він знайде спосіб побачитися з тобою.
Мері невпевнено усміхнулася.
— Ти… ти гадаєш?
Заспокоївши сестру, Ліза відвела її назад до кімнати, посиділа з нею, вмовляючи випити заспокійливих крапель, до котрих додала снодійного з запасів маман. А коли поверталася до власної кімнати, під ноги їй вискочив Карай, лизнув руку й тихо гавкнув.
Ліза усміхнулася.
— Привіт, розбійнику.
Карай підняв вуха й схилив голову набік. Потім тихенько загарчав і жовтуватими, гострими іклами ухопив її за спідницю сукні й легенько потягнув.