— Дякую, добре. — Й то було неправдою.
— Я їду з маєтку.
— Знаю.
— Він вигнав мене з маєтку, вам це відомо, Елізо?
Вона звела на нього холодний погляд запалених, виснажених безсонням очей і поглянула так, що у відповідь його сірі очі спалахнули недобре.
— Відомо.
— Й вам мене, звісно, не шкода? — тихим, сповненим дорікання голосом запитав він. — Не шкода людини, котра вивезла вас і вашу родину зі злиднів, за допомогою котрої ви тепер розкошуєте, мов справжня паня…
Ліза відповілася вороже.
— У вас віднімають останній шматень хліба?
— У мене віднімають мій дім, — зле виправив її Роман Якович. З гидливим виразом обличчя поглянув він на собаку, котрий продовжував шкірити на нього ікла, й нахилився, не звертаючи уваги на погрозливе гарчання, до крісла Лізи так низько, що вона побачила зовсім поряд його напружені, заповнені холодною злістю сірі очі, й заговорив дуже тихо, аби не почула Мері: — Але я прийшов сюди за іншим. Я прийшов запитатися у вас в останній раз, моя чарівна зрадлива наречено, чи ви не передумали щодо наших заручин. Я готовий, повірте, готовий усе вам пробачити й одружитися з вами.
Ліза повільно похитала головою.
— Ні, я й не мислила передумати.
Холодні очі поряд неї звузилися.
— То все через нього, правда?
— Правда. Я стану дружиною Ярослава Кириловича.
— Покидьок! — вилаявся Кажановський, і Лізі на якусь мить видалося, що він її зараз ударить. Але ні, чи то Карая остерігався, котрий гарчав усе погрозливіше, чи присутність Мері його зупинила. Він тільки обпалив поглядом Лізу й просичав: — Ти ще пожалкуєш про це, Елізо, гірко пожалкуєш. Невже ти віриш у те, що він одружується з тобою, що раптом палко закохався? — Роман Якович розсміявся далеко не приємним сміхом. — Не будь наївною, Лізо, я тебе благаю. Це все робиться заради того, аби тільки дошкулити мені, аби помститися…
— Облиште мене!
— Ні, я все ж договорю. Я хочу, аби ти запам’ятала, що коли він покине тебе — розтопче й викине геть, то я вже не візьму тебе назад. Мені недоїдки Ярослава не потрібні!
— Ви… — Ліза навіть задихнулася від цих слів.
Жовчно всміхнувшись, Роман Якович випрямився, уклонився їй і попрямував до дверей. Мері, що весь цей час тихенько просиділа біля вікна, ураз підхопилася на ноги й, не сказавши Лізі жодного слова й не поглянувши на сестру, вибігла слідкома за Кажановським, крикнувши благально:
— Романе Яковичу, зачекайте!
А Ліза полишилася сидіти в кріслі з таким відчуттям, мов їй невиховано та геть нечемно, зі злістю забризкали душу брудними й смердючими помиями. Й слова ці Романа Яковича… вони невидимою, рідкою отрутою почали просовуватися в її серце. Й сумніви зміїлися вже в свідомості, й мов хто вкладав до розуму думки про те, що слова ці його можуть-таки бути правдою. Нехай небажаною, нехай болісною, але все ж таки правдою. Ні, вона не мала віритися його словам, просто не мала. Згадувала очі Ярослава, у них світло справжнього почуття…
— Він говорить неправду, — прошепотіла вона в напружену після злої появи Романа Яковича тишу кімнати й відчула, як її руки торкнулося щось вологе. Опустивши очі, побачила віддані та співчутливі очі Карая. — Мій любий, він справді ж говорить неправду? — запиталася тихо собаки й погладила його морду.
Карай знову лизнув її пальці й тихо гавкнув.
— Ось і я так гадаю, — пробурмотіла Ліза й спробувала забути цю неприємну розмову, та все ж присмак гіркоти в ній полишився.
Софія Григорівна до Лубен за сином не поїхала. Таїса полишилася теж, але, чи бажала вона спекатися Ярослава до божевільні, зоставалося невідомо. Вона взагалі видавалася якоюсь дивною, ця сестра Романа Яковича. Тиха, зовсім недружня, вона увесь час здебільшого мовчала, вилискуючи великими чорними очицями, але у мовчанні тім видавалася котрась наче зверхність, холодне відчуження не лише від Лізи з родиною, але й від матері з братом. Єдиною ж людиною, котра хвилювала Таїсу, котру вона любила, був Ярослав. Коли дивилася вона на нього, в очах її не помічалося ні зверхності, ні відчуження. Ні, великі чорні очі враз теплішали, варто їй лиш було побачити Ярослава, й уся вона мов змінювалася, робилася м’якою що лицем, що поводженням.
Але родину Венгель-Розумовських вона продовжувала холодко ігнорувати навіть тоді, коли Ліза стала нареченою Ярослава.
Від покійної вже Парасі, котра відала, здається, усі таємниці дому Кажановських, Ліза знала, що Таїсія Яківна мала вже тридцять років віку, але заміж не поспішалася, навіть незважаючи на те, що набула звання старої діви. Й геть не тому, що бракувало їй залицяльників — до спадкоємиці багатого роду сваталися часто й заповзято, але всі отримували відмову. Вона просто не бажала виходити заміж, і вмовляння та крики матері на неї геть не діяли. Так і жила вона в маєтку — дивна, надто задумлива та зверхня, норовлива й непривітна.