Й спостерігаючи за нею, Ліза вловлювала себе на думці, що не бажає, чомусь не бажає жити під одним дахом з цією людиною, відчувати на собі погляд її холодних, колючих очей. Але, схоже, має це зробити.
До неї підійшов Ярослав. Поглянув занепокоєно, поцілував у скроню.
— У тебе втомлений вигляд.
Ліза повагалася, а потім все ж сказала:
— Я майже не спала цієї ночі, так, на хвилинку забулася.
— Люба, так не годиться.
— Знаю, але просто не можу поснути. Хоча поряд ліжка лежить Карай, він мій рятівник, і ваша кімната близько, та все одно не можу відчувати себе спокійно. До того ж… — Вона невпевнено змовкла.
— До того ж що, Лізо?
— Буває, що вночі я чую щось незрозуміле, таке, про що писала Марфа Кажановська у своїх листах. Лунають кроки коридором, і наче хтось шкрябається під моїми дверима. Й Карай теж то відчуває, шерсть у нього стає дибки, й він починає тихо, але погрозливо гарчати. А буває, що чується чийсь далекий сміх. Вперше сміх я почула вчора, а сьогодні він лунав так довго…
Ярослав нахмурився.
— Я нічого не чув.
— Бо ви ж спали.
— Зазвичай я сплю надзвичайно чутливо…
— Тоді я, певне, як і Марфа Кажановська, починаю божеволіти, — з гіркотою в голосі прошепотіла Ліза, й у її великих зелених очах, звернених до Ярослава, плескався приречений страх. — Марфа теж чула все це.
— Лізо, не треба так говорити, — поморщившись, попрохав Ярослав. — Схоже, у моєму домі й справді відбувається щось дивне, а я не знаю навіть, як дати цьому раду. Зізнаюся, мені так страшно полишати тебе одну, тільки присутність Карая й заспокоює, але ти ж усе одно боїшся.
— То минеться.
— Лізо, не треба мене обманювати. Якби ж ти знала, скільки разів за цей час я поривався прийти до тебе вночі, сісти поряд Карая й просидіти так до самого ранку. Але я розумію, що твоє виховання не дозволить тобі допустити, аби в почивальні твоїй куняв сторонній чоловік, нехай навіть і наречений, а я надто тебе поважаю, аби так компрометувати. Але надалі так полишатися не може, ти геть змарніла за ці дні.
Ліза кинула на нього швидкий погляд. Вона й справді почала марніти, й три ночі без сну та пригнічений стан після смерті Парасі та Яші вже почали даватися взнаки. Невже ж вона, як і колись Марфа Кажановська, з гарної й квітучої молодої жінки почне перетворюватися на виснажене, втомлене й постаріле створіння? Але з Марфи сили тягнув чоловік-чаклун, а хто урочить саму Лізу? Невже те зло, про котре так упевнено говорив старець Софроній? І коли геть змарніє вона, то чи буде кохати її Ярослав? Чи взагалі кохає він, як каже, чи… Слова Романа таки глибоко в’їлися в її свідомість, і як не намагалася вона забути їх, а вони все одно труїли їй серце.
Кинула на Ярослава обережний погляд.
— То що ж нам робити?
Ярослав несподівано усміхнувся.
— Одружитися.
Ліза розгублено заблимала очима.
— Одружитися?
— Так, люба. Навіщо нам чогось чекати, аби повінчатися? Усі ці умовності, усі забаганки світу — геть його все. Я сьогодні ж поїду до монастиря й домовлюся з єгуменом про день вінчання. А потім ми повінчаємося в старому соборі, й старець Софроній вийде нас привітати. Й ти будеш спати спокійно та міцно, тому що поряд буду я.
Ліза спробувала усміхнутися йому у відповідь, та усмішка її вийшла трішки жалюгідною й не зовсім щирою. Вона дивилася в чорні очі Ярослава, шукала в них сонячного світла того почуття, того кохання, в котре їй так хотілося вірити… й вона бачила його там, але… але тінь Романа Яковича, труйність його злих слів мов стіною поставалася між нею та Ярославом, і вона просто не витримала.
— А ви не пожалкуєте? — Слова, злуваті й наче жовчні, зухвалими птахами зірвалися з її вуст швидше, ніж вона встиглася їх стримати, і Ярослав у відповідь нахмурився.
— Чому я маю пожалкувати?
Ліза відвела погляд.
— Не знаю.
— Лізо?
Теплі, великі долоні обхопили лице Лізи, й він наполегливо повернув його до себе, примусив поглянути йому в очі.
— Лізо, що з тобою?
— Нічого.
— Ні, не обманюй мене, я ж бачу, що тебе щось непокоїть, окрім смерті цих двох нещасних. Що це? Ти не бажаєш ставати моєю дружиною?