— Бажаю.
— Тоді що?
— Я боюся, — прошепотіла вона зовсім тихо, відчуваючи, як очі впікають сльози, що підступалися. Сльози, котрі не були спроможні вийти в тузі за Парасею та Яшею, зараз були ладні пролитися від одної лиш думки про те, що Ярослав її геть не кохає, а одружується з єдиною метою — помститися власному кузенові. — Боюся, що зовсім не потрібна вам… що ви бажаєте лише помститися…
В чорних очах Ярослава промайнула тінь.
— Це тобі Роман так сказав?
— Не так, але… я не хочу йому вірити, та сумніви все одно зачаїлися в моєму серці. Він ще по нашім приїзді казав, що ви бажаєте йому помститися, а перед від’їздом прийшов до мене прощатися… і його слова об тім, що ви розтопчете мене й викинете… вони пекучою отрутою просочилися в моє серце, і я не можу, не можу їх забути.
Вона чекала від нього гнівливого вибуху, але Ярослав деякий час просто мовчав, тримаючи її лице в своїх долонях й уважно, пильно дивлячись на неї, але вона відчувала, що він думає про щось своє.
— Я мав здогадатися, що він не проґавить можливості наостанок зіпсувати, хоч якось зіпсувати наші стосунки, запустити у твоє серце своє отруйне жало, — нарешті заговорив Ярослав, випускаючи з рук її лице й ховаючи їх у кишені штанів. Знову помовчав, а потім продовжив: — Ти знаєш, скільки я себе пам’ятаю, у нас із Романом ніколи не було теплих, дружніх родинних відносин. Одного віку, зростаючи разом на цій землі, ми були братами лише за словами. Роман завжди недолюблював мене, навіть дитиною, але з часом та нелюбов його перетворювалася на щось більше. Він почав усвідомлювати, що спадкоємцем такого гаряче любимого ним «Гнізда Кажана» є я, а не він, та ще тітка Софія завжди страждалася через то. Й ми з ним — брати в других, зросли майже ворогами. Коли на гостину до тітки у Лубни приїхала панна Олена Порційна, моя майбутня дружина, то Роман у той час вештався десь по Європі, проводив там досить весело час. Повернувся перед весіллям, кинув на мою наречену досить незрозумілий погляд і почав занадто багато часу проводити в маєтку. На мої зауваження, що ж його не тягне у мандри, тільки вдоволено всміхався й відверто сміявся.
Мені б тоді було насторожитися, але… Я навіть не відразу помітив того, що моя усміхнена, врівноважена та спокійна дружина почала перетворюватися на нервову, навіть істеричну істоту, поки одного вечора, коли я спробував було обійняти її, вона не відштовхнула мене.
— Не чіпай мене! — заволала ледь не з огидою.
— Олено, що з тобою? — здивувався я.
Її вродливе лице наче перекосилося.
— Ти мені огидний! Чуєш, геть огидний! Я майже ненавиджу тебе, й знав би ти лиш, скільки сил мені вартує витримувати твою бридку увагу, — кричала вона істерично, і я бачив, що говорить вона правду — моя власна дружина й дійсно вважала мене огидним.
І я розізлився, як я тоді розлютувався. Ображені чоловічі гордощі примусили мене боляче вхопити її за руку й не звернути уваги на те, як поморщилася вона від болю, а в очах її блакитних майнув страх.
— Я тобі огидний? То якого ж тоді дідька ти погодилася стати моєю дружиною? — кричав уже я, а вона презирливо кривила лице.
— Погодилася, бо не кохала іншого!
Такого я, зізнатися, не очікував.
— Хто він?
— Твій кузен Роман, — виказала вона мені в лице, і я відкинув її від себе, ураз відчувши лють та образу, які настільки заслали мені очі, що я вперше в житті почав ображати жінку.
Й з того вечора між мною та Оленою простягнулася глибока, безкінечна прірва. На ранок я вигнав геть із маєтку Романа, бо просто не міг більш бачити його вдоволеної, злорадливої пики, а Олена кричала, що я чудовисько, що я не маю на «Гніздо Кажана» жодного права й належати воно повинно лише любому Роману Яковичу. Як було багато між нами сварок, і дня не миналося, аби я не нагримав на неї, аби вона сама не вилила на мене чергового бруду. До того ж вона продовжувала зраджувати мене з Романом і геть не приховувала цього. Не скажу, що в мене була сильна любов до дружини, але певні почуття все ж таки мав я у серці, й ті зради мені завдавали-таки болю. Ми почали жити з нею, мов ті два вороги, дві чужі людини, і я більш не торкався власної дружини.
Минув час, й Олена завагітніла. Від коханця свого завагітніла, від дорогоцінного Романа Яковича. Спершу намагалася приховати свій стан, та з часом уже не могла сховатися, й мене знову охоплювала злість, і я лютував, кидаючи їй у вічі досить образливі слова об тім, що не визнаю байстрюка.
— Він теж Кажановським народиться, — кинула вона мені презирливо, й ми знову почали сваритися.