— Так, пані.
— Ні, пані.
А Парася як любила погомоніти!
Посидівши ще перед дзеркалом та згадавши покійну служницю, Ліза все ж пішла до ліжка й налаштувала себе на то, що потрібно поснути. Й вона справді поступово задрімала, мов провалилася до темної безодні без сновидінь, коли все забуто й довкруг тільки темрява.
Пробудилася вона так само раптово, як і поснула, й пробудило її неясне, тривожливе відчуття чогось недоброго. Кімнатою панувалася темрява, свічка не горіла поряд неї на столику, й тільки вогники рожевої блискавиці розвіювали дещо чорноту навколо неї. Вікно, котре вона причиняла перед сном, виявилося розчиненим, й у нього було чутно, як лупотить у садку дощ та гарчить невдоволено грім. Карай теж гарчав, але не поряд ліжка, а подалі, можливо, біля дверей… А ще… ще гостро та пронизливо відчувалася чужа присутність — ворожа та недобра — й вже тут, у її кімнаті, в її покоях, а не за дверима.
Під серцем заворушився холодок страху.
— Хто тут? — умить пересохлими губами запиталася Ліза, але тиша темної кімнати відгукнулася лише тихим, мов перестрашеним скавчанням Карая.
Ліза, скинувши з ліжка задерев’янілі від страху ноги, повільно підвелася, намагаючись не згадувати про те, що трапилося в її кімнаті з Парасею та Яшею. Знову спалахнулася блискавиця, й у рожевім світлі її вона побачила лише покої свої й Карая, котрий уже вертівся біля вікна. Й більш нічого й… нікого. Але щось таки малося тут, Ліза була в тім більш ніж упевненою — вона це відчувала. Треба таки запалити свічку… Але руки від страху геть не слухалися… та й сама вона почала дрижати, мов у лихоманці, відчуваючи, як тілом проходить неприємний, крижаний дрож.
Знову над садком засвітилася блискавиця.
Й тоді вона побачила його.
Висока, широкоплеча постать у чорному, з густим та довгим темним волоссям, сиві пасма котрого білими стрічками розбігалися від скронь. Й лице… таке знайоме й одночасно геть незнайоме. Потім сама собою, мов зачаклована, раптом яскравим вогником спалахнулася свічка, й Ліза ледь не закричала від страху. Примарливе видіння при світлі свічки не зниклося, воно продовжувало все так само стояти біля вікна, а поряд, припадаючи на передні лапи, гарчав Карай, але наблизитися до непроханого в дівочих покоях посеред ночі гостя чомусь не міг. На якусь мить Лізі видалося, що то стоїть Ярослав, її Ярослав, але серце відчувало, що то геть інше створіння. Й страшно, Господи, як же страшно їй було… Від присутності цієї було страшно, від одного лиш погляду вогняних чорних очей, що пропікав, здавалося, до самих кісточок, і вона не могла від страху ні дихнути, ні поворушитися, не те що вже закричати. Погляд тих очей — він паралізував її волю, саме життя в ній.
Вогник свічки тривожливо замиготів.
— Зніми хрест!
Голос непроханого нічного гостя розірвав напружену тишу кімнати низьким, різким ревінням, й у Лізи підкосилися коліна від крижаного страху, що холодним вітром увірвався до серця, заплітаючи свідомість її міцним павутинням. Карай, заскавчавши, почав відповзати назад.
Лице Лізи обвіяло крижаним холодом.
— Зніми хрест!
Чорні, вогняні й одночасно холодні очі взяли Лізу в полон своїм поглядом, вони, видавалося, мов поранковий туман, просочувалися до її запамороченої чи то сном, чи котрим його чаклунством свідомості. Й очі ті почали вже наближатися, й трішки непевно, воровкувато ніби, почала наближатися й висока, широкоплеча постать у чорному одяганні, й воля Лізи вже не була їй належною — вона підкорилася чужому наполегливому розуму, тій силі, що владно випромінювалася з чорних, колючих очей. Ліза втратила власну волю, але одночасно вона втратила також і той муторний, крижаний страх, котрий відчула, тільки побачивши нічного гостя.
А постать у чорному була вже зовсім поряд.
— Зніми хрест! Зірви хрест!
Широка, з довгими пальцями долоня піднялася, наближаючись до неї, й у відповідь її власна рука пурхнула зневоленою птахою до шиї, до грудей, де під білим шовком сорочки було сховано хрест старця Софронія. Покірлива чужій волі, забувши про все на світі білому, Ліза слухалася лише наполегливої сили, що лилася з чорних, вогняних очей. Долоня її затиснула хрест між грудьми з такою силою, що пальцям заробилося нестерпно боляче, коли край вп’явся в ніжну шкіру. В чорних очах на знайомому й одночасно незнайомому лиці палалося яскравим полум’ям переможливе вдоволення, а голос, той такий муторний голос, що нагадував ревіння звіра, — він зараз сотувався в свідомості солодким медом, він полонив її остаточно.