— Зірви хрест, Лізо!
Покірлива, вона вже хотіла рвонути мотузку зі срібним хрестом, коли кімнатою залунав відчайний, неймовірно гучний та пронизливий вовчий рик, а потім оглушливо завив собака, мов намагаючись повернути її до тями, намагаючись розірвати павутиння того дивного запаморочення, котре оплутало її зневолену свідомість. І Ліза в одну мить отямилася, наче невидима рука рвонула з неї важку мару… Й побачила вона зовсім поряд з собою страшне лице Данила Кажана, лице, котре було віддалено схожим з лицем Ярослава, лице, мальоване зображення котрого вона бачила внизу. Й у чорних очах давно померлого господаря «Гнізда Кажана» палалася ненависть пекла.
Нелюдяна ненависть пекла.
Й вона закричала… оглушливо, страшно та пронизливо закричала, затискаючи засудомленими пальцями хрест, але вже не з бажанням зірвати його, а втримати й захиститися, бо відчувала, що сила, надзвичайна сила хреста не допускала до неї цього страшного нічного відвідувача.
— Все одно ти помреш, — проскреготів повний ненависті, нелюдяний голос.
Та Ліза майже не чула тих погроз, продовжуючи кричати, а десь глибоко в єстві своєму, крізь важкий, темний туман, котрим ще полишалася оповита частково її свідомість, раптом зачула вона лагідний, мов далекий і тихий, старечий голос, котрий уже чула у порожньому соборі монастиря.
— Молися, дитино, молися!
Й слова молитви, спочатку неясні, короткі та плутані, почали пробиватися до серця Лізи. Молитва, котру колись шепотіла бабуся, уже рвалася з уст, а навколо робилося щось страшне. У розчинене вікно вривався скаженими пориваннями вітер, подібно до живої істоти, завиваючи й стогнучи, тріпочучи довге волосся Лізи та її нічну шовкову сорочку, потім мов десятки голосів завили й зашипіли в безсилій гнівливості, а у двері вже стукався Ярослав, гукаючи її голосом, котрий дзвенів від страху. А вона вже й кричати облишила, тільки очі заплющила, аби не бачити перед собою страшної пики, й зашепотіла молитву, відчуваючи, як усе яснішає свідомість.
І все стихлося навкруги.
Карай жалібно заскавучав, і наступної миті почулося, як тріщать двері від сильних ударів. Видихнувши «Амінь», Ліза повільно розплющила очі й побачила перед собою не ті — страшні та вогняні очиська Данила Кажана, а зовсім інші — рідні та сповнені страхом та любов’ю.
— Лізо, серце моє! Що трапилося?
Ліза сковтнула гірку слину.
— Зло… Зло хотіло, аби я зірвала хрест.
Ярослав обережно взяв її руки, котрі вона продовжувала притискати до грудей, і ніжно потягнув, і Ліза дозволила це йому, тільки зараз відчувши біль у долонях. На її руках була кров… Виявляється, вона з такою силою затискала хрест, що поранила долоні.
Ярослав поцілував її закривавлені ручки.
— Дівчинко моя, що ж це таке? Знала би ти, скільки страху я натерпівся, коли почув те пронизливе завивання Карая, а потім твій крик. Я винен у тому, що сталося, бо не мав полишати тебе саму, коли вже зоставив у цьому бісівському гнізді. Але я негайно виправлю свою помилку. — Мить — і одним сильним порухом він підхопив Лізу на руки. — Й нехай забираються геть ті, хто почне розповідати мені про пристойності й те, що я маю робити.
Ліза тільки зараз помітила, що крик її та виття Карая пробудили не лише одного Ярослава. На порозі кімнати стояли Софія Григорівна, Данило та Мері, в коридорі виднілося декілька служниць, не вистачало лише маман. Та й вона не забарилася. Голосно позіхаючи, вона розштовхала людей і постала перед Ярославом пишною здобою, з набряклим від сну лицем, у мереживному чепчику та шовковому капоті.
— Що трапилося? Що з моєю дитиною?
Ярослав рушив до дверей.
— Їй небезпечно полишатися одній, і я її тут більше не полишу.
— А… куди…
— До себе в покої, — коротко відповівся Ярослав на розгублене питання маман, похмуро позиркнув на сонливе зібрання й вийшов з кімнати. А слідкома за ним полинув пронизливий вереск маман:
— Як до себе? Та ви геть здуріли? Моя донька є нащадком баронів та польських графів, з надзвичайно порядної та шляхетної родини…
Більш полум’яної промови маман Ліза не почула, тому що Ярослав заніс її до своїх покоїв, Карай прослизнув за ними, чоловік зачинив плечима двері, й Ліза полишилася зі своїм нареченим у недозволенній інтимності. Пережите все ще хвилювало її, й вона почала дрібно-дрібно дрижати всім тілом. Ярослав усадовив Лізу на власне ліжко, відійшов і повернувся за мить, тримаючи в руці скляночку, в котру було налито темну, гостро пахнучу рідину.