— Пий, — наказав, тицьнувши Лізі скляночку.
Вона поморщилася.
— Що це?
— Коньяк. Ти пий.
Ліза слухняно зробила ковток, покривившись від гіркоти та незвичного смаку, але Ярослав змусив її випити все, ніжно всміхнувшись, коли вона гикнула з незвички. А потім, мов не ладний стриматися, нахилився й поцілував ті напіввідкриті вуста, що гостро пахли коньяком.
Ліза відсторонилася й зазирнула до його чорних очей.
— Ярославе… маман має рацію…
— Я не хочу нічого чути. — Він рішуче похитав головою. — Ти полишишся в моїх покоях, навіть якщо для цього мені стане потрібно прив’язати тебе до ліжка. Звикай, моя люба, тут тепер твоє місце на все зостале життя, й нічого страшного, коли ти оселишся в цих стінах трішки раніше.
Ліза не втрималася й усміхнулася у відповідь на його усмішку, відчуваючи, як спадає напруга всередині, відпускає страх.
— Ярославе, ви неможливі!
— Невже? Ну, за це ти мене, певне, й покохала. Я обіцяю бути надзвичайно обачливим і не торкатися тебе навіть пальцем до нашої шлюбної ночі, хоча це буде для мене й нелегко. — Він помовчав, уважно вдивляючись у її зелені очі, в котрих ще продовжував полишатися страх від пережитого, й тихо запитався: — Люба, що там сталося?
В очах Лізи промайнула тінь.
— Я… я бачила Данила Кажана… чи його дух.
— Він скривдив тебе?
— Він вимагав, аби я зняла хрест. — Ліза затремтіла. — Ярославе, він був таким страшним… і я… в якусь мить я відчула себе повністю підкореною йому… й не пам’ятаю, але здається, що я намагалася зірвати з себе хрест за його наказом… Та мене врятував Карай, коли почав вити так страшно, і я враз мов отямилася.
У Ярослава закам’яніло лице.
— Тепер усе добре, я поряд з тобою. Спробуй поснути.
За декілька хвилин Ліза, незважаючи на те, що сталося, й справді поснула, уперше за три дні поснула міцним та солодким сном, не підозрюючи, що Ярослав весь залишок ночі не стулив очей, охороняючи її спокій та шепочучи в темряві своєму далекому пращуру, присутність невпокоєного духа котрого завжди відчувалася в будинку, що Лізу він йому не віддасть.
І темрява озивалася далеким, диявольським сміхом.
8.
Над монастирем у той день яскраво сяялося сонце, й у прохолодній тиші його білосніжного собору дівиця Єлизавета Венгель-Розумовська повінчалася з паном Ярославом Кириловичем Кажановським.
Вінчав сам єгумен — високий, огрядний та неймовірно поважний, у золотавого кольору оксамитовім вбранні, з панагією на широких персах. Але для Лізи особисто найдорожчою була присутність у соборі старця Софронія. Й він прийшов, з’явився тихо й ледь помітно, й вона відразу полинула до нього, схиливши по-святковому вбрану білими квітами голову в білій же мереживній мантильї для благословення. І він поблагословив, широко перехрестивши, а потім, узявши її голову руками, поцілував у чоло сухими своїми, блідими вустами.
— Панночко, панночко, — прошелестів ледь чутно його голос, — якою ж близькою ти була до загибелі.
Ліза слабко всміхнулася.
— А ви… ви за мене молилися?
— Молився трішки, й Господь звірину врозумив. — Він зітхнув і по-старечому скрушно похитав головою. — Але тепер зло буде мститися, жорстоко мститися, а ти бережи, пильно бережи те, що таке дороге твоєму серцю, бо інакше багато сліз виллєш.
Ліза похолонула.
— Ярослав…
— Ні, блакитноока панночка.
«Мері».
Лізу мов вогнем обпекло, й вона поглядом відразу ж відшукала сестру, котра стояла поряд маман із геть нещасним виглядом, поринута у власні думки.
— Молися, — заповів наостанок чернець і відійшов, скромно ставши під стіну собору. З вигляду старий та геть немічний, але такий ще могутній сухим, худим тілом, у котрому відчувалася сила духовна.
З собору, під ясне українське небо, під яскраве сонце, в надзвичайно гарній вінчальній сукні маман, виходила вже не дівиця Єлизавета Венгель-Розумовська, а пані Кажановська.
Єлизавета Павлівна Кажановська.
Надзвичайно гарною була вона в той день, у ту хвилину після вінчання, й сліду не полишилося від її втоми та змарнілого вигляду.
Ярослав на східцях підхопив її на руки, закружляв.
— Вітаю вас, пані дружино, — прошепотів він, легенько цілуючи усміхнені вуста Лізи.
Вона потонула у погляді його чорних очей.
— І я вітаю вас, пане чоловіче.
Ярослав допитливо зіщулився.
— Ти ні про що не жалкуєш?
— Зовсім ні.
— Дивися, бо я вже ніколи не відпущу тебе від себе.