Весілля справляли до пізнього вечора, й тільки коли над садком з’явилися перші зорі й викотився повний місяць, деякі гості почали роз’їздитися по домівках, декотрі ж зоставалися в маєтку. Роман Якович теж забажав зостатися до ранку, але Ярослав цього разу йти на поступки не згодився. Кажановський поїхав, а метушлива, з палаючими очима та лицем Мері затягнула Лізу до бібліотеки, закружлялася на місці, дрібненько перебираючи маленькими ніжками в оксамитових черевичках та підборах — щаслива, як дитя.
— Ой, Лізонько, я така щаслива, — крізь сміх пролунав її дзвінкий голос, — я така щаслива, що мені кортить кричати про це на весь білий світ, кортить сміятися й танцювати…
Ліза ухопила її за руку.
— Що ж трапилося, ти мені скажеш?
Мері замружилася на мить.
— Він освідчився мені, Лізо, — прошепотіла вона, відкриваючи сяючі очі, в котрих плескалося море щастя та любові. — Він сказав, що весь цей час думав про мене, не може нічого з собою вдіяти, що я полишила його спокою й потрібна йому, наче повітря. Й коли маман дозволить, то він посватається до мене.
Ліза спробувала посміхнутися.
— Справді?
— Так. — Охоплена своїм щастям, своєю радістю, Мері мов і не помічала того, що сестра її не надто радіє тим словам, що чула від неї. — А я вже так зажурилася, коли він поїхав з маєтку — такий ображений, такий нещасний, і як у мене серце болілося за ним у ту мить. Гадала, що геть не потрібна я йому, а він же просто не бажав з’являтися в маєтку після того, як чоловік твій так ганебно його виставив геть. — Мері затисла руки Лізи. — Я зараз така щаслива, що навіть вибачила твоєму чоловікові його несправедливе ставлення до Романа Яковича. Й ще, я оце багато міркувала й зрозуміла, що воно на краще, що Роман Якович не буде жити в цьому домі, бо я до дрожу його не люблю й ніколи, певне, не звикну. Так, я егоїстка, бо він же кохається у маєтку, а я б і вік його не бачила. А там, у Лубнах, у його будинку, як гарно ми заживемо, Лізонько. А я стільки плакала…
Ліза погладила червону щічку сестри.
— Не треба плакати, люба. Ти в мене така красуня, особливо коли сяєшся від щастя, що Роман Якович просто не міг інакше, як закохатися в тебе. — Ліза промовила ці слова, дивлячись у сяючі очі сестри, але сама не вірила в те, що говорила, геть не вірила, як не вірила й у те, що слова Романа про його кохання до Мері були щирими. Та казати того Мері вона не могла, не могла вбивати щастя в сяючих оченятах сестри.
У двері постукався Ярослав.
— Я не хотів би заважати…
Ліза обернулася до нього.
— Ти не заважаєш, — усміхнулася вона, намагаючись приховати своє занепокоєння долею сестри.
Ярослав поглянув на Мері.
— Вибачте, Meрі, але я б хотів вкрасти у вас вашу чарівну сестричку, коли ви не заперечуєте.
Мері, така щаслива зараз, поглянула на Ярослава без звичної ворожості, більш того — навіть усміхнулася до нього.
— Я не заперечую.
Й уперше входила Ліза до покоїв Ярослава його вінчаною дружиною й відчувала, як тремтить уся від хвилювання. Господинею переступила поріг і завмерла, дослухаючись до схвильованого биття власного серця. І Ярослав… Він, увійшовши за нею слідкома вже без сюртука, а лише в білій сорочці, ґудзики котрої було розстібнуто на широких, засмаглих грудях — він уже не був нареченим, котрий забрав її до своїх покоїв, аби врятувати від невідомої сили, й поводився з нею дуже обережно. Усі ті дні до весілля він навіть пальцем її не торкався, тільки цілував по-батьківськи в чоло та бажав солодких снів, і поряд з ним — сильним та впевненим — вона посинала на диво міцно та солодко. Але ж зараз біля неї стояв її чоловік, вінчаний муж її, котрому заприсяглася належати душею й тілом…
Тілом, котре ніжно тріпотіло від його близькості.
Наталка вкладала на ліжко вишиту шовкову сорочку Лізи, але, побачивши господарів, враз почервоніла, опустила очі й пробурмотіла:
— Я допоможу пані перевдягнутися…
Ярослав відійшов від порога.
— Не треба. Можеш іти. — Він говорив повільно й неголосно, й очі його не відривалися від палаючого лиця Лізи дивним, вогняним поглядом.
Наталка, заробившись уже геть червоною, присіла й швидко вислизнула з господарських покоїв, ховаючи очі.
По тілу Лізи пройшовся дрож хвилювання.
Вона полишилася наодинці з Ярославом.
— Нарешті, — тихо видихнув він, наближаючись й обіймаючи тремтяче тіло Лізи долонями, що були гарячими, мов вогонь, і ледь не впікали своїм дотиком. — Моя дружина…
— Ярославе…
Заплющивши очі, Ліза прилинула до нього, відповідаючи на поцілунок і відчуваючи, як паморочиться голова.