Й відразу ж за вікном оглушливо затріщав грім.
Ліза було сіпнулася, але Ярослав міцніше притулив її до себе, й чорні очі зазирнули до її очей наполегливим поглядом.
— Заспокойся, люба. Усе гаразд.
Він знову поцілував її, цього разу більш глибоко та пристрасно, й поступово Ліза розслабилася, заспокоїлася в його обіймах, повернула поцілунок і потонула в ньому. Й не бачили вони, як у кутку біля вікна повільно, мов з туману, мов з повітря самого, з’явилася постать у чорному й застигла нерухомо, уп’явшись поглядом палаючих пекельною ненавистю чорних очей у подружжя, що цілувалося.
9.
Повільно потягнулися погожі літні дні.
Закохана й кохана, безмежно щаслива поряд чоловіка, Ліза звикала до будинку, господинею котрому була, вчилася любити його так само, як любив Ярослав. Але то було важко. Мов намагаючись завадити їй, будинок починав вишкіряти до неї зуби, й тоді нападався такий страх та морок, що хоч утікай. Їй, мов колись давно Марфі Кажановській, іноді щось таке зрілося по темних кутках, що волосся ворушилося, мов живе, від страху. Але тепер Ліза вже не кричала, вона навіть не зізнавалася Ярославу у тих видіннях, чомусь не бажаючи, аби він хвилювався зайвого, щоби темні таємниці його дому тьмарили своїми химерами те проміння щастя, що зігрівало його серце та душу. Вона ж бачила, як він змінився після весілля, бачила, що він зараз є справді щасливим, і так бажалося люблячому її серцю, аби це щастя в його очах не зникалося ніколи, а продовжувало сяяти, продовжувало наповнювати його й тим самим перетворювати на особливого чоловіка, а саму її тріпотіти від щастя поряд нього.
До того ж вона мала захист.
Хрест старця Софронія.
Й коли не рахувати цих неприємностей, то життя її теклося щасливою рікою поряд Ярослава й кожен день був для них святом кохання.
Маман, потоваришувавши з родичкою Кажановських з Лубен, досить гомінкою молодицею Розою, налаштувалася вчинити в будинку ремонт, геть відсторонивши Софію Григорівну від справ при маєтку. Мері… Мері ж усе глибше занурювалася в трясовину свого почуття до Романа Яковича. Могла годинами сидіти біля вікна, замрійливо спостерігаючи за ворітьми, й що балакай до неї, то навіть і не озветься, уся в думках про Романа Яковича та в палкому очікуванні. А ось тільки вартувало з’явитися його екіпажу, як вона вмент оживає, мов прокидається від сну, й тоді вже сама кого завгодно заговорить, кружляє по кімнаті, мов щеня, щебече щось, мов та ластівочка, а в Лізи серце крається, як погляне вона на сестру.
Роман Якович не любив Мері, і вона в цьому переконалася.
То трапилося у вітальні, того дня, коли Роман Якович запросив Мері з маман на гостину до свого міського будинку. Мері, а разом з нею маман пішли прихопити свої брилики та носики припудрити, а Ліза випадково увійшла туди, коли Кажановський зостався один. Забачивши його високу постать біля вікна, вона хотіла негайно ж вийти, але він зупинив її, опинившись так стрімко поряд і вхопивши за руку довгими пальцями.
— Елізо, зачекайте.
Ліза холодно поглянула в його сірі очі.
— У мене справи.
— А я вас довго не затримаю, — насмішкувато відгукнувся він і, незважаючи на опір, підніс її руку до своїх вуст та поцілував. Але не просто доторкнувся ввічливим поцілунком, а палко, гаряче припався сухими вустами, поцілував так пристрасно… мов коханець.
Ліза сіпнулася назад, але він не відпустив.
— Що ви собі дозволяєте? Я заміжня жінка!
Роман кинув на неї дивний погляд.
— А може, воно й краще, що заміжня? — одними лиш вустами всміхнувся він, а очі продовжували зберігати дивний вираз. — Заміжня жінка, на відміну від дівиці, так легко може зробитися коханкою.
— Чи не вашою?
— А чому б і ні? Чим я гірший від Ярослава, цього напівдикуна? Тепер, коли ви стали жінкою, Елізо, я зможу показати вам, що таке справжній чоловік, як він уміє любити жінку…
Почервонівши від гніву та сорому, Ліза знову рвонулася з його рук, але Роман тримав міцно, більш того, він навіть мав нахабність вхопити її своїми пазурами й притиснути до себе надто, недозволенно близько.
— Відпустіть мене! Мене нудить від одного лиш вашого дотику! Ви мені огидні!
Сірі очі затяглися масним лиском.
— Неправда! Ти вся тремтиш!
— Я тремчу від огиди!
— То він для тебе кращий? — ледь не прогарчав Кажановський, затискаючи Лізу з такою силою, мов бажав розчавити в своїх обіймах. Злість та хіть пекельним вогнищем горілися в його очах, і Лізі чомусь робилося страшно від його погляду. — Ота груба, невихована звірина для тебе краща? Але я все одно змушу тебе скоритися мені, віддатися мені й заскавучати від задоволення саме в моїх обіймах.