Так і котився час поволі. Роман Якович мав ось-ось зробити пропозицію руки та серця Мері, усе йшлося до того, й маман була у тім твердо переконана. Мері вже примірювала на себе весільну сукню маман, у котрій вінчалася й Ліза, усе кружлялася перед великим люстром — така гарна та радісна, а Лізі ж тоскно, неспокійно робилося на серці, коли бачила вона ті радощі сестри. Смоктало під серцем від незрозумілої тривоги, від суму невимовного. Й вона лише мовчки милувалася Мері у весільному вбранні, вбираючи в себе образ її радісний, всотуючи його люблячими очима й не підозрюючи навіть, що чи не востаннє бачить сестру такою радісною та світлою, що минеться зовсім небагато часу, й сяйво в блакитних очах Мері згаснеться, усмішка квітуча на вустах зів’яне, мов квітка без дощу, а лице таке чарівне затягне чорна завіса смутку та розпачу, й вона більш ніколи не посміхнеться.
Зло, те зло, що зачаїлося десь зовсім поряд, — воно завдасть Лізі нового, неймовірно болісного удару.
Бо зло не спить! Ніколи не спить!
Це сталося в останню суботу липня.
Маман із Мері, з раптової забаганки тієї ж маман, з самого ранку подалися до Лубен, де у неї згубилася каблучка, котру вона намірювалася подарувати Мері, а до міста прибув ювелір із гарними виробами з золота, про що маман терміново сповістила Розочка, перша модниця Лубен.
Повернулися ж вони назад на диво швидко. Ліза саме збиралася в садок по яблука з кошиком у руках, коли до будинку підкотилася коляска з маман та Мері. Одного лиш погляду на сестру вистачило Лізі, аби зрозуміти, що сталося щось жахливе. Мері вийшла — ні, радше випала з коляски слідкома за маман, і та заквоктала, мов наполохана квочка. Дужий лакей підхопив геть знепритомнілу Мері й поніс до будинку.
Ліза від страху ледь втрималася на ногах.
— Мамо! — закричала вона, геть забувши про то, що маман так кликати неможна. — Що трапилося?
Маман ішла, похитуючись.
— Лихо, Елізо! Справжнє лихо!
— Що? — закричала Ліза й вхопила маман за руку.
Та роздратовано її висмикнула.
— Ну чого ти на мене, мов шуліка, наскочила? Невже ж не бачиш, що я ледь на ніжечках тримаюся? Господи, таке пережити! Таке пережити! Навіть і ворогу такого не побажаєш!
— Що з Мері?
— Істерика, — уже спокійніше відгукнулася маман. — Мені необхідно присісти й випити чогось міцненького, інакше й слова не зможу сказати.
Мері вже лежала на диванчику у вітальні, й очі її були заплющені, а якою вже блідою була, аж страшно.
Маман плюхнулася в крісло, вхопила зі столика графинчик з горілкою, налила собі повну чарчину, випила, покривившись, але відразу ж налила ще, мов було їй замало, знову вихилила й крекнула геть не по-панянському.
— Ой, і міцна ж! А інакше я не зможу, знепритомнію слідкома за Мері. Й це ж треба отаким паскудником бути, щоби моє невинне, чисте дитя отак скривдити, оцю квіточку розтоптати…
Ліза присіла навпроти маман.
— Роман Якович… це він? Що він зробив Мері?
У маман зірвалася п’янувата гикавка.
— Що зробив? Та краще б вуха мої не чули того, що він зробив. Та щоби його трясця забрала, безсоромника триклятого, щоби йому виразки пику пожерли, а на язиці короста вхопилася…
Ліза поморщилася. Проклинати маман вмілася.
— Маман, — зупинила вона ту швидку, пристрасну промову, — я вас запиталася, що він зробив Мері.
Маман знову гикнула.
— Зробив! Ой, таке зробив, що мені серце зараз зупиниться… Доїздимо ми вдало до міста, коли навпроти коляска котиться відкрита, а в ній пан з панною пристрасно цілуються та милуються. Гадала, молодята, певне, хоч і досить безсоромливі, почуття так відкрито демонструють, та щось мені видалося таке до болю знайоме у тім полюбовнику, що й серце захолонуло. А Мері поряд мов кам’яна заробилася, вона ж його відразу впізнала. Серце любляче, воно ж так далеко вбачає й відчуває. Під’їхали, а воно й справді Роман Якович, паскудник, пес хітливий, підняв голову, котру прикривав брилик, і не тільки не знітився, що ми з Мері вбачили його поряд із тією розпусницею, а ще й загордився, зрадів мов, а Мері…
Та пожалкував би дитину, знав же, як кохає вона його. А на мене така вже злість наскочила, що хоч виходь із коляски та починай шкрябати пику оту паскудну. Але стрималася, тільки запиталася холодко й неймовірно презирливо, що ж це ви, мовляв, Романе Яковичу, полюбовниць у колясках, мов наречених порядних, катаєте. Так і сказала, Бог мені свідок. А він скалить зуби й геть нахабливо заявляє, що не полюбовниця має честь сидіти поряд, а його люба наречена, шанована в Лубнах удовиця пані Орися Осипівна Широкіна, мовляв, давно вона на нього чекала й ось дочекалася. О Елізо, це було просто жахливо. Та навіть я розгубилася від несподіванки… Як могло таке бути — мій любий, мій дорогоцінний Роман Якович, на котрого покладала я стільки сподівань та надій, котрим так захоплювалася, котрого так любила, як найкращого з мужчин, так поважала… Й раптом він говорить оце таке? Та він же мав зробити ось-ось пропозицію Мері, до того все так гарно й упевнено йшлося…