— Що ж ви таке говорите, Романе Яковичу, — промовила, намагаючись полишатися спокійною, — негоже так жартувати.
А він мені торочить, що й у думках не було в нього жартувати, що оця повногруда пані й є його наречена, з котрою він має скоро побратися. Та я від такого геть одуріла й бовкнула те, чого ніяк не мала промовляти.
— А як же Мері?
Й та людина, одна згадка про котру викликає в мене зараз невимовний дрож огиди, холодко всміхнулася.
— А що Мері?
— Ви… ви ж мали намір побратися з нею.
Й уявляєш, Елізо, яку він мав невихованість, яке нахабство! Закинув назад свою русяву голову й заіржав, мов той кінь, а з ним разом зареготіла і його та вгодована вдовиця.
— Бог з вами, — промовляє й зуби шкірить, — люба Олено Назарівно, я й у думках не мав нічого подібного. Після того, як ваша старша донечка жбурнула в мене обручкою й так принизила, я ваш рід поганський пихатий і знати не бажаю, а не те що одружуватися з Мері.
— Але… але ж ви їй освідчилися…
Й ось тут він мене вкрай добив.
— Ну, Олено Назарівно, ви ж досить доросла жінка й повинні розуміти, що чоловік, аби доскочити свого, й не на таке здатен, й не таке скаже. А зізнатися в неіснуючих почуттях — то ж така дрібничка.
Я вся навіть затрусилася.
— То ви ославили Мері? Звабили?
Й ось тут ожилася до цього мов і мертва Мері. Вона вп’ялася в мою руку холодними, просто крижаними пальцями й не сказала, а прохрипіла:
— Мамо… не… не треба…
— Ні, нехай він скаже.
Але він тільки розреготівся у відповідь, сказав, щоби донечка моя сама у всьому зізналася, й був такий. Гепнув візницю по спині, й вони помчали геть, тільки курява полетілася слідкома. Такого я ніколи в житті не очікувала. Та то була немов інша людина, куди тільки подівся любий мій Роман Якович, куди подівся той чемний та вихований панич, котрого я так любила? А Мері… як могла вона, нащадок такого славетного роду, так низько впастися — ославити себе до шлюбу. Це ж нонсенс. І я була настільки приголомшеною, що й слова не могла спочатку вимовити.
— Як це сталося? — запитала через деякий час у Мері, котра все трусилася, мов лихоманкою захворіла, й стримувала ридання.
— Біля річки… я… він так благав… і я поступилася.
— Біля річки? У кущах? — Від обурення в мене навіть подих перехопило. — Як ти могла? Ти, котру я виховувала як справжню пані, як могла ти в кущах… мов дворова дівка? О, це просто мерзотно…
— Мамо, я прошу вас!
Й ось тут з нею й трапилася та клята істерика. Я, зізнаюся тобі, Елізо, навіть і перестрашилася. Якою зробилася вона в ту хвилину, не доведи Господи! Очиці наче повилазилися, дрижить уся, хитається, й то ридає, а то починає реготіти, страшно так реготатися. Яке вже там місто, який там ювелір, наказала я повертати додому, а самій лячно геть, Мері, мов і не Мері, б’ється в судоминах, ой, лишенько. А перед маєтком стишилася, впала на подушки й застигла, мов нежива…
Маман, гикнувши, змовкла, а Ліза сиділа, не ладна навіть поворушитися, й провина вже гіркою отрутою заповзалася до серця її. Чому ж вона мовчала, чому не вирвала любу сестричку з пазурів того хижака? А він таки помстився, жорстоко помстився за ту обручку, кинуту йому в лице, й у найболючіше вдарив, влучив у таке місце, що найдужче болить. А вона дозволила йому це зробити, просто відійшла вбік малодушливо й чекала, поки він понищить життя її сестри.
Господи, допоможи це пережити!
Маман, чи то натомившись довгою розповіддю, чи, може, від випитої горілки, поснула прямо в кріслі, звісивши голову до грудей і тихо захропівши. Мері до тями не приходила, мов та істерика, що трапилася з нею перед містом, висмоктала з неї всі сили, навіть саме життя висмоктала. Треба було би покликати когось, щоб віднесли Мері до кімнати, але Ліза не могла навіть поворушитися, так і сиділа нерухомо, наче і сама полишилася життя разом із сестрою, тільки видавалося їй, що десь у домі радіє, сміється з неї те зло, котре ніколи не спало.