До тями повернув Карай, котрий ніжно лизнув у руку, й голос Ярослава, що пролунав від порога:
— Лізо, що тут у вас? Перепили й поснули?
Він присів поряд неї навпочіпки — такий сильний та впевнений, що чомусь закортіло плакати, й вона заплакала тихо, ковтаючи сльози.
А потім розповіла все Ярославу.
— Я не здивований, Елізо, хоча й не думав, що він зможе вчинити таку підлість. Образити це дитя… — Ярослав поглянув на Мері й похитав головою. — Я навіть не знаю, чим зарадити твоєму горю. Ну, хочеш, я негайно ж притягну сюди свого братця й змушу його таки одружитися з твоєю сестрою, змушу…
Ліза перестрашено відсахнулася.
— Ні, не треба, що ти! Невже ти гадаєш, що вона ще бажає стати його дружиною після всього, що трапилося? Ні, нехай краще ця людина назавжди піде з її життя. Віднеси її до кімнати.
Ярослав покосував оком на маман.
— Маман теж віднести?
Ліза не могла стриматися від усмішки.
— Ярославе! Маман проспиться й піде сама, вона ж не непритомна, а лише перепила, аби заспокоїтися. А ось Мері мене непокоїть. Коли вона не отямиться, треба кликати лікаря… Мені чомусь так страшно за неї.
— Усе буде добре.
Мері отямилася у своїй кімнаті хвилин за двадцять. Отямилася й мовчки поглянула на Лізу, що сиділа поряд її ліжка на стільчику. Й Ліза здригнулася, коли сестра розплющила очі — порожні та мов помертві, свої такі гарні, такі щасливі та сяючі ще зранку блакитні очі. Господи, як же то було боляче — дивитися на побиту горем Мері, на таку, якою вона ніколи в житті не була.
— Пити, — прошепотіла тихо, сковтнувши важко й знову заплющивши очі.
Ліза напоїла її водою.
— Мері, як ти, люба?
Знову той порожній та помертвілий погляд.
— Погано… жити не хочеться…
Ліза погладила холодну долоньку сестри.
— Він не вартує того, люба.
Мері покривила лице.
— Не вартує! Але ж болить, Лізо, як болить мені серце, хоч живою до могили сирої заповзайся… Я б ненавидіти його хотіла, так сильно ненавидіти хотіла б… але не можу, геть не можу… бо кохаю, ще кохаю, розумієш?
— Розумію.
— А як же я жити без нього буду? Знала би ти, сестро, що пережила я там — під Лубнами. Коли взріла, як цілується він з тією панею, — я ж відразу впізнала й коляску його, й постать ставну — так наче хто ножа гострого мені в серце встромив. А як заговорили вони з маман, то почала я вмирати, повільно вмирати, й у серце, що було таким гарячим від щастя та кохання, почав заповзатися могильний холод. Дивлюся на нього, чую ті жахливі слова, що кидав він маман, а перед очима стоїть він такий, яким був раніш, — ніжний та люблячий, той, що звабливим голосом шепотів мені про кохання, називав світлом свого життя, повітрям… А що говорив він під Лубнами… Мамо рідна, вмерти б і ніколи того не чути, не бачити перед собою лиця того холодного та непривітного, майже незнайомого, а поряд із ним ту пишну та пихату, котру він називав своєю любою нареченою… Лізо, а я ж, нерозумна, саме себе вважала його нареченою, я була у тім настільки певною, що навіть поступилася його вмовлянням і віддалася йому, ганебно ославила себе, засліплена коханням. Дурна, геть дурна дівка, як же ви з маман тепер будете мене ненавидіти…
Здригнувшись від цих слів, Ліза затисла її пальці.
— Мері, навіщо ти так говориш?
— А то є неправда?
— Неправда! Ти ж для мене мов дитя рідне, ти ж знаєш, як я сильно люблю тебе, як болить моє серце за тобою…
Мері замружилася, стримуючи сльози.
— Лізо… Лізонько… тільки ти одна мене зрозумієш, тільки ти підтримаєш, а від маман жалю не дочекаєшся. Недарма ти так не любила його, ти ж знала, який він є, а я нічого не бачилася, геть осліпла від кохання свого… Та ще б не насміхався, не зображав так… ну коли ж не люба я йому, то покинув би мовчки, а він… навіщо ж… я ж і поганого слова йому не сказала…
Ліза тихенько витерла сльози.
— Не треба, люба, не треба. Він не вартує твого страждання.
Мері заплющила налиті слізьми очі й помовчала — бліда, нещасна, мов та птаха зі зламаними крилами.
— Я б теж хотіла так думати, але, — нарешті з гіркотою в голосі відгукнулася вона, не розплющуючи очей, і в голосі її Ліза помітила якусь темну приреченість. А може, то їй лиш видалося? Мері ж була ще такою юною, вона зможе, вона переживе цей біль, неодмінно забуде того нелюда, вирве його зі свого молодого серця й колись пригадає своє почуття до нього, мов далекий та страшний сон. Ліза так хотіла в це вірити, так хотіла. — А я не можу, чуєш, Лізо, не можу без нього жити. Ненавидіти хочу — а люблю. Гірко, болісно та приречено люблю й відчуваю, що немає мені без нього життя. Розумом дотямлюю я, що він негідник, що розтоптав він мене й покинув, але ж серце, Лізо… серце… воно до нього пнеться з моїх грудей, воно за ним тужиться… Й нехай він такий поганий, але для мене він найкращий, і тільки поряд нього мені хочеться жити…