— Мері, минеться час, і ти забудеш його.
— Не забуду!
— Але ж я забула Назара, покохала Ярослава…
Мері похитала головою.
— То ж ти, Лізо. Ти — сильна, мужня, а я інша, я надто слабка, не така, якою є ти. Мені зараз і на світ дивитися не хочеться без Романа Яковича, моє життя закінчене!
Ліза перестрашено вхопила сестру за руку.
— Мері, навіть і не думай такого. Минеться час, і твоя рана, нехай яка глибока вона не є, але вона загоїться, ти зустрінеш гарну, порядну людину, покохаєш і будеш такою ж щасливою, як і я поряд Ярослава.
Бліді, тремтячі вуста Мері слабко всміхнулися, а в полонених болем очах промайнула ніжність.
— Люба моя Лізо, як же я тебе люблю, — видихнула вона крізь сльози й, піднявшись на ліжку, обійняла сестру, обхопила ту за шию маленькими, холодними ручками й зашепотіла, так швидко-швидко зашепотіла, мов боялася не встигнути щось сказати: — Ти прости мене за все, я могла так скривдити тебе останнім часом.
Ліза тільки розплакалася у відповідь, притуляючись до Мері, притискаючи до себе худеньке тільце сестри, вражаючись тому, якою все-таки тендітною була Мері, мов те дитя. Чи могла вона знати в ту хвилину, що більш живою сестру не побачить? Чи могла думати вона, що в ту мить притискає до себе сестру — живу сестру, а не холодне її, мертве тіло — в останній раз? Чи могла ж вона собі таке уявити? Й чомусь нічого не ворухнулося в ній навіть тоді, коли Мері просила вибачення, ніщо в серці не затиснулося від передчуття такої близької біди. Та хоча б думки могла допустити про намірення Мері, ніколи б не полишила ту саму, поряд би спати поклалася, та хоча б і на долівці, на порозі навіть… Аби ж то знала, аби ж відчула щось у ту мить, коли Мері, широко позіхнувши та втерши сльози, завозилася на ліжку.
— Пізно вже. До сну хилить.
— А ти поснеш?
— Та вже якось посну.
Ліза підвелася з ліжка, але йти не поспішалася.
— Може, залишитися з тобою?
— Ні, не треба, що ти. Тебе ж Ярослав Кирилович чекає… Ти скажи йому, нехай він не ображається на мене за ту ненависть, котру я тоді виявляла до нього, захищаючи… захищаючи Романа Яковича. Я помилилася, жорсткого помилилася…
Ліза поцілувала бліде чоло Мері.
— Ярослав не тримає на тебе зла, він усе розуміє. Він узагалі просто дивовижна людина, й ти ще переконаєшся у цім. У вас буде час познайомитися ближче й потоваришуватися.
Усмішка Мері була такою сумною.
— Так, у нас ще буде час. А взагалі я така рада з того, що ти знайшла своє щастя. З нас двох хоч ти будь щасливою, Лізонько. Будь щасливою й за мене також і не дозволяй нікому зруйнувати твоє щастя.
— Не дозволю.
Й вона пішла, надто сильно втомлена, аби відчути тривожливе передчуття, передчуття біди, котре сизим поранковим туманом клубочилося в кімнаті Мері, й на все життя полишить собі в серці за то незабутню провину. Вона пішла, а за спиною її вже стоялася смерть Мері, вона кликала сестру за собою, обплутувала своїм павутинням.
Але ж серце Лізи все-таки щось відчуло. Запізно, але таки відчуло, й не могла вона поснути в ту ніч, тихенько зітхала й не знаходила спокою, дослухаючись до тиші нічної, в котрій чулася наче тривога, дослухалася до дихання Ярослава поряд. А ще чулося, як наближається гроза й гарчить вона наче по-особливому. Та час минав, і Ліза все даремно намагалася поснути, та десь після опівночі напався на неї раптом страх. Холодний, липкий страх за Мері. Й саме той страх примусив їі облишити безплідну боротьбу з безсонням і тихо звестися з ліжка. Карай відразу ж запитливо підняв голову, підвівся на ноги, налаштований слідувати за нею, куди б вона не намислила йти. Вона тихо пройшлася килимом до дверей, радіючи з того, що не пробудила Ярослава. Але вийти з кімнати не встигла — зупинив її голос чоловіка:
— Й далеко ти зібралася?
Ліза обернулася в напівтемряві.
— Я гадала, що ти спиш.
— Я ж завжди сплю дуже чутливо. То ти куди?
— До Мері.
— Вона тебе кликала?
— Не знаю, але я не можу поснути, щось дуже сильно гнітить моє серце, й страх за неї почав находитися…
Ярослав зіскочив із ліжка, і яскраве світло блискавки освітило його напівоголену, могутню постать.