— Лізо, куди тебе тягне?
Ліза відчайно рвонулася з його рук.
— Пусти мене! Я знайду її!
— Лізо, не дури!
— Я знайду Мері!
— Зараз темно, і навіть я не зможу її знайти, хоча спробую, зараз же спробую. — Ярослав струсонув Лізу з такою силою, що вона гикнула. — Але ти пообіцяєш мені, що будеш слухняно сидіти на березі поряд з Караєм і до води навіть на крок не підійдеш.
Ліза швидко хитнула головою.
— Обіцяю.
Ярослав на мить міцно притулив її до себе.
— Коли тобі заманеться знову полізти до цієї небезпечної проклятої води, пам’ятай — ти тепер усе в моєму житті й коли з тобою трапиться щось, то я твоєї втрати не переживу. — Він швидко, але міцно поцілував Лізу в холодні вуста й поставив на берег. — Я люблю тебе!
Хвиля ніжності та любові до чоловіка на якусь мить витисла з серця біль за Мері, але ось він стрибнув у річку, й Ліза полишилася одна, й лише Карай чатував поряд, бігаючи колами й час від часу тоскно завиваючи. Й біль зі страхом з новою силою накинулися на Лізу, а в серці відчай боровся зі слабкою надією — а раптом Мері ще жива, а раптом…
Пустка навкруги — ворожа, похмура пустка, й тільки грім тріщить над головою й блискавиці освітлюють все довкола, лискуче відбиваючись у водах неспокійної, вбивчої річки — річки, котра відібрала в неї Мері… Грім над її головою в якусь мить гримнув особливо гучно, але Ліза не звернула на то уваги, навіть не помітила, як не помітила вона й високої постаті в чорному, що раптом з’явилася кроків зо двадцять за її спиною й завмерла на стежині. Й тільки Карай помітив постать ту зловісну, вищирився і загарчав погрозливо, та Ліза навіть не поворухнулася, бо вся увага її була прикутою до води, у котрій зник Ярослав. Й довго, неможливо, виснажливо довго чекала вона на нього, й часу минулося багато, перш ніж з’явився він на березі й упав на землю.
Ліза кинулася до нього, сковзаючись у багнюці.
— Ярославе…
— Я не зміг її знайти, — відгукнувся він утомленим голосом, — але шукати погано, там темно, нічого не видко…
Надія в серці Лізи зробилася міцнішою.
— То… може, вона жива?
— Можливо, але я певно нічого сказати не можу, — в голосі Ярослава вона так явно чула сумнів. — Там потужна течія, то її просто могло віднести вниз…
— Ні…
Ярослав підвівся на ноги й ухопив Лізу за холодні руки.
— Лізо, люба, я дуже не хочу, аби ти страждала, але в той же час я не можу впевнено тобі сказати, що твоя сестра жива. Хотів би, але…
— То що ж нам робити?
— Я зараз відведу тебе до будинку, покличу твою маман, а сам зберу людей — і зі світанком ми продовжимо пошуки. Й ми знайдемо твою сестру, бо Сула — не Дніпро, вона невеличка. Ходімо.
Кинувши останній тоскний погляд на річку, Ліза важко зітхнула, але все ж дозволила Ярославу повести себе назад до будинку. Хоча серце її та душа з думками мов полишилися чатувати над неспокійними зараз водами Сули, виглядаючи сестру.
10.
Мері знайшли того ж ранку.
Течія віднесла її тіло вниз від маєтку, й невідомо, як далеко б воно помандрувало, аби не зачепилася сорочка шовкова за стовбур старого, напівзамуленого дерева. Знайшов Мері Ярослав, а Ліза… Ліза увесь час пошуків пораненою птахою кидалася з одного кутка вітальні до іншого, й палка надія на те, що Мері, можливо, не потонулася у річці, побоялася таки смерті й полинула, куди очі дивляться, сповнена відчаю та болю, — ця надія допомагала їй триматися на ногах й не волати від горя.
На диванчику сиділа маман, щось усе торочила про власну нещасну долю, що вродилися в неї такі діти, від котрих не має вона собі геть спокою.
Й у цьому була вся маман. Навіть утративши молодшу доньку, вона насамперед вболівала за собою, а не за Мері, котра невідомо, чи живою ще була.
Хвилини чекання тягнулися так довго.
Невимовно довго.
Й ось нарешті до кімнати увірвалася Наталка. Не постукавшись, не присівши перед пані, увірвалася, й очі її були наповнені страхом.
Ліза заклякла на місці.
— Несуть панночку, — видихнула Наталка, з жахом поглянувши на маман. Чого чекала вона від неї? Справжнього материнського горя на вгодованому лиці? Та лице маман зберігало незрозумілий вираз.