А ось Ліза ледь не кричала.
— Несуть, — простогнала вона, відчувши, як підкосилися ноги, й без сили впалася в крісло. Надія — та слабка та хитка надія на те, що Мері, можливо, не кинулася до річки, а просто втекла, — вона почала танути в ній, зникатися… Мері несуть… Несуть…
Наче посеред густого туману, широко розплющеними очима, спостерігала вона за тим, як навколо починають метушитися люди, бігають слуги, й ось заходить Ярослав, а на руках у нього… невже Мері? Невже оте щось — блідо-синє, що звісило неприродно, неймовірно довгі руки, в подертій шовковій сорочці, й є її маленька Мері? Ні, того просто не може бути. Цей мовчазний, незнайомий мрець не може бути її сестрою, нехай навіть він має такі ж золотаві коси. Але ж то не вона, геть не вона…
— Це Мері? — почула раптом чийсь хрипкий голос, не відразу й зрозумівши, що належить він саме їй.
Ярослав поклав того незнайомого мерця на звільнений служницями стіл, й до пухнастого килима кольору густих вершків звісилася довга золотава коса. Коса Мері. Й ось Ярослав уже присів поряд із Лізою — втомлений, мокрий та похмурий, і тихо прошепотів:
— Мені шкода, люба, але це справді Мері.
Ліза поглянула зневірливим поглядом.
— Мері? Але ж вона не схожа…
— Лізо, вона пролежала у воді декілька годин, а вода здатна дуже потворити людину. З Оленою так само трапилося, а вона пролежала два дні.
Ліза знову поглянула на тіло, котре було належним Мері, підвелася повільно й наблизилася непевно, зневірливо поглядаючи на довгу золотаву косу сестри. Зараз мрець виглядав не так, яким уявився їй від крісла. Господи, допоможи! Та в нього ж і справді було лице Мері! Її маленької сестрички.
Серце Лізи пронизав крижаний холод.
— Мері!
Знову той хрипкий, незнайомий голос із власних вуст неприємно вразив Лізу, а тремтячі пальці потягнулися до безвільно звислої, безжиттєвої руки, тої холодної, ледь не крижаної на дотик руки, яка ще ввечері була теплою, маленькою ручкою Мері, у котрій відчувалося життя, а не цим безрухливим шматнем людської плоті, до котрого дорторкнулися її пальці. Й лише волосся — те розкішне, золотаве волосся її маленької Мері полишилося все таким же знайомим та рідним, та ще ланцюжок золотий із хрестиком на шиї… Так, це була Мері, й дива ніяк не трапилося. Вона таки покінчила життя самогубством, обірвала своє юне життя, котре й розквітнути ще не встиглося. Й через кого то трапилося? Через того покидька, того справжнього нащадка свого клятого пращура Данила Кажана.
Й ненависть — пронизлива, сліпуча ненависть до колишнього нареченого обпекла її з такою силою, що на якусь мить затупила, затупила той гострий біль, що почав шматувати серце.
Й раптом, мов покликаний силою тої її ненависті, у коридорі зачувся трішки роздратований, пихатий голос Романа Кажановського, й рука Лізи, котра пестила, мов у котромусь забутті, мертве личко Мері, завмерла.
— Що у вас тут трапилося? Бігають, мов очмарені! Таю, люба, хоча б ти мені поясни, що відбувається в цьому домі.
Вони з’явилися на порозі вітальні разом — брат та сестра — високі, стрункі та ставні, досить вродливі, а за спинами в них вимальовувалася досить гладка постать Орисі Широкіної. Та Ліза жінок майже не помітила, вона вп’ялася почервонілими від недосипання, запаленими очима в лице свого ворога. Це ж він, ось саме він винен у тому, що Мері немає вже з ними, що вона ніколи вже не озветься до Лізи мелодійним своїм, гарним голосочком, не посміхнеться м’яко та одночасно наче сором’язливо, так, як вмілася лише одна вона. Не увійде вона більш ранком до цієї вітальні, й життя свого вона не проживе. Вона ось — лежить на столі мертва та нерухома, а цей звір — він живе й насолоджується життям…
Мов якесь запаморочення найшлося на Лізу, й перш ніж хто встигнув отямитися, вона птахою підлетіла до Романа Кажановського й нігтями вп’ялася в його ненависну пику.
— Вбивце! Вбивце! Ненавиджу!
Роман ухопив її за руку.
— Заберіть від мене цю скажену!
Та куди там! Нелюдська сила раптом наповнила руки Лізи, й вона почала безжально шкрябати цю ненависну пику, бажаючи роздерти її в шмаття й жалкуючи лиш, що має такі короткі нігті. Роман Якович щось кричав, верещала маман, але вона трішки отямилася лише тоді, коли знайомі, рідні руки охопили її за стан, а над вухом пролунав тихий голос:
— Лізо, люба, не треба! Відпусти його, він своє ще таки отримає, я тобі це обіцяю. Заспокойся, заспокойся і йди до мене.
Й вона ослабила хваткість, випустила закривавлену, пошкрябану пику Романа Яковича й притулилася до Ярослава усім тремтячим тілом.