Достеменно такими й були плани ґномів (бо круки-гінці постійно носилися між Торіном і Даїном), але наразі шлях було перекрито, тож після гострої суперечки ґноми-посланці повернули назад, щось бурмочучи собі у бороди. Бард одразу вислав до брами своїх герольдів, але вони не знайшли там ні золота, ні срібла. Щойно вони наблизилися на відстань пострілу з лука, їм назустріч полетіли стріли, і вони, налякані, поспішили назад. У таборі тепер усе розворушилось, як перед битвою, — Даїнові ґноми вже наступали вздовж східного берега.
— Йолопи! — сміявся Бард. — Отак підійти під саму Гору! Вони нічого не тямлять у наземній війні, хай би як наловчилися воювати в руднях. З їхнього правого флангу в скелях засіло багато наших лучників і списоносців. Може, кольчуги у ґномів і добрі, але невдовзі їм буде сутужно. Нападімо на них зараз же з двох боків, поки вони не опам’ятались!
Але Король ельфів промовив:
— Довго ж вам доведеться чекати, щоб я розпочав цю війну заради золота! Ґномам нас усе одно не обминути, і хай що вони чинитимуть, ми це відразу помітимо. Будемо сподіватися, що перемир’я ще можливе. Якщо ж урешті, на лихо, дійде до пострілів – досить буде вже нашої чисельної переваги.
Але він не зважив на вдачу ґномів. Усвідомлення того, що Дорог-камінь – у руках обложників, не давало їм спокою; до того ж вони здогадувалися про вагання Барда та його друзів, тож вирішили завдати удару першими, доки ті сперечаються.
Несподівано, без жодного попередження, ґноми мовчки кинулися в атаку. Забриніли тятиви, засвистіли стріли – от-от розгориться битва.
Однак іще несподіваніше і так само навально насунулася темрява! Небо миттю заволокла чорна хмара. Шалений вітер доніс оглушливий гуркіт грому (і це взимку!), й вершину Гори осяяла блискавка. А під грозовою хмарою чорним вихором заклубочилася ще одна, але мчала вона не за вітром, а з півночі, ніби величезна пташина зграя – така щільна, що не було видно просвіту між крилами.
— Стійте! — крикнув Ґандальф, — він з’явився зненацька і тепер стояв із піднятими вгору руками сам-один між ґномами, котрі йшли в наступ, і лавами, які на них чекали. — Стійте! — гукнув він громовим голосом, і з його патериці блискавкою вихопився сліпучий спалах. — Пострах насувається на вас усіх! О леле! — і швидше, ніж я передбачав. На вас сунуть ґобліни! З півночі наближається Болґ‘, чийого батька вбив у Морії ти, о Даїне! Погляньте! Кажани летять над його армією, ніби хмара сарани. Ґобліни скачуть верхи на вовках, і варґи в їхньому почті!
Усіх охопило збентеження та сум’яття. Навіть за той короткий час, поки промовляв Ґандальф, темрява помітно згустилася. Ґноми поставали як укопані й задивились у небо. Ельфи залементували на різні голоси.
— Сюди! — гукнув Ґандальф. — Ще є час дійти згоди. Хай Даїн, син Наїна, негайно приєднається до нас!
Так розпочалася битва, якої ніхто не очікував, – її назвали Битвою П’ятьох Армій, і була вона страхітлива. По одному боці виступали ґобліни та дикі вовки, по другому – ельфи, люди та ґноми. Цій битві передували ось які події. Коли загинув Верховний Ґоблін Імлистих Гір, ненависть його племені до ґномів спалахнула з новою силою. Поміж ґоблінськими містами, колоніями та фортецями заснували гінці, – відтепер ґобліни вирішили стати неподільними володарями Півночі. Вони потай збирали різні відомості, й по всіх горах кували зброю та озброювали раті. Потому вони почали стікатися з усіх усюд, ідучи тунелями чи під покровом пітьми, аж поки в околицях і в надрах великої північної гори Ґундабад, де була їхня столиця, зібралися величезні полчища, готові зненацька, дочекавшись бурі, нагрянути на Південь. Дізнавшись про смерть Смоґа, вони неабияк зраділи і повалили через гори, поспішаючи ніч у ніч, аж нарешті несподівано наспіли з півночі слідом за Даїном. Навіть круки не знали про їхнє прибуття, допоки вони не вийшли зі сплюндрованих земель, які відмежовували Самотню Гору від узгір’їв за нею. Як про це довідався Ґандальф, невідомо, але зрозуміло, що він не очікував такої раптової навали.
Ось який план розробив він на раді спільно з Королем ельфів, Бардом і Даїном (адже ватажок ґномів тепер приєднався до них): ґобліни – спільні вороги, і з їхнім приходом усі чвари належить забути. Єдина надія – заманити їх у долину поміж південною та східною відногами Гори, а самим засісти обабіч на схилах. Однак це могло бути ризиковано, якщо ґоблінам вистачить бойового складу, щоб оточити Гору й атакувати їх також із тилу та згори, – втім, часу, щоб розробляти інший план чи кликати когось на підмогу, вже не залишалося.
Гроза невдовзі вщухла, відкотившись на південний схід, але хмара кажанів продовжувала насуватися, – вона спускалася дедалі нижче з-над схилу Гори й уже закружляла над головами об’єднаного війська, затуляючи світло та сповнюючи серця страхом.
— До Гори! — гукнув Бард. — До Гори! Займімо позиції, доки ще є час!
На південній віднозі, по всіх її схилах і серед скель біля її підніжжя, засіли ельфи, на східній – люди та ґноми. Але Бард разом із най-спритнішими людьми й ельфами видерся на гребінь східної відноги, щоб оглянути панораму Півночі. І вони побачили, що землі біля підніжжя Гори чорні від орд нападників. Невдовзі їхній авангард обігнув відногу й удерся в Діл. То були найшвидші ґобліни верхи на вовках, і виття та крики ще здаля роздирали повітря. їм напереріз метнулося кілька хоробрих воїнів з-поміж людей, аби викликати удар на себе, і багато ворогів полягло, а інші відступили й кинулись урозтіч. Як і передбачав Ґандальф, ґоблінська армія скупчилася позаду спантеличеного несподіваною відсіччю авангарду, а потім люто ринула в долину, шалено нуртуючи між відногами Гори і вистежуючи супротивника. їхнім знаменам, чорно-червоним, не було ліку, і вони сунули, ніби лавина, – несамовито й безладно.
То була жахлива битва. Найстрашніша з усіх пригод Більбо, яку він спершу найбільше зненавидів, – а згодом, ніде правди діти, найбільше пишався нею і найбільше полюбляв згадувати, хоча його участь у ній була зовсім незначною. Власне, він одразу ж надів свого персня і зник з очей, хоч і не цілком уникнув небезпеки. Навіть такий чарівний перстень не забезпечує повного захисту в разі нападу ґоблінів і не відвертає сліпих стріл та списів, – але він допомагає вислизати з-під ніг і захищає вам голову від прицільного удару замашного ґоблінського меча.
Ельфи перші пішли в наступ. їхня ненависть до ґоблінів була холодною та нещадною. Ельфійські списи та мечі відсвічували у присмерку крижаним полум’ям – стільки смертельної люті було в руках, які їх стискали. Щойно ворожа рать ущерть затопила долину, вони зустріли її градом стріл, і кожна зблискувала в польоті, ніби охоплена пекучим вогнем. Услід за стрілами полетіли тисячі списів. Здійнявся несамовитий вереск. Скелі почорніли від ґоблінської крові.
Ледве ґобліни отямилися після шаленої атаки і натиск ельфів послабився, як долиною прокотився гортанний рев. Горлаючи «Морія!» та «Даїн, Даїн!», з іншого боку посунули ґноми Залізного Кряжа з кайлами, а разом із ними – озерні люди з довгими мечами.
Ґоблінів охопила паніка, а коли вони повернулися лицем до нових супротивників, ельфи знову пішли в наступ – зі свіжим підкріпленням. Багато ґоблінів уже тікало понад річкою, щоб вирватися з пастки, і багато вовків почало кидатися на власних вершників, рвучи мертвих і поранених. Перемога здавалась уже близькою – аж тут згори долинули якісь крики.
То ґобліни видерлися на Гору з протилежного боку, і багато їх уже розсіялося по схилах над брамою, а інші, не звертаючи уваги, якщо хтось із вереском зривався у прірву, безоглядно мчали вниз – в атаку на відноги. До обох відног можна було дістатися стежками, які збігали з вершини Гори, а захисників було надто мало, щоб надовго відрізати ґоблінам шлях. На перемогу тепер годі було й сподіватися. Вдалося затримати лише перший натиск чорної лавини.
День хилився до вечора. Ґобліни знову зібрались у долині. У пошуках здобичі примчали зграї варґів, а з ними – особиста охорона Болґа, велетенські ґобліни зі сталевими шаблями. Невдовзі буряне небо почало темніти. Великі кажани й досі кружляли над головами ельфів і людей, впиваючись у поранених, як вампіри. Бард тепер боронив східну відногу, але, попри всі зусилля, поволі відступав, а ельфійські ватажки збилися довкола свого короля на терасі з південного боку, неподалік од вартівні на Кручому Бескеті.