Выбрать главу

— О, ні! — заперечив Торін. — У тобі більше доброго, ніж ти думаєш, о дитя лагідного Заходу! Трохи хоробрості, трохи мудрості, сполучених у гармонії. Якби серед нас було більше тих, хто вище за золото цінував би смачну їжу, веселу учту і гарну пісню, світ став би веселішим. Але, сумний він чи веселий, зараз я мушу його залишити. Прощавай!

І Більбо, повернувшись, пішов собі геть, сів сам-один, загорнувшись у ковдру, й – хочете вірте, хочете ні – заплакав, і плакав доти, аж доки очі в нього почервоніли, а голос захрип. У маленького Більбо була добра душа. Далебі, минуло чимало часу, перш ніж він знову набрався духу, щоб пожартувати. «Це особлива ласка, — сказав він нарешті сам до себе, — що я очуняв саме тоді, не пізніше. Мені б хотілося, щоб Торін лишився живий, але я радий, що ми попрощалися по-доброму. Ти дурень, Більбо Торбине, – цією оборудкою з каменем ти наробив великої плутанини, та ще й, попри всі твої зусилля купити мир і спокій, розпочалася битва, – втім, гадаю, тебе ледве чи можна в цьому звинувачувати».

***

Про все, що трапилося після того, як його оглушили, Більбо довідався пізніше, – але це радше засмутило його, ніж потішило, і тепер на нього навалилася втома від усіх пригод. Йому аж свербіло якомога швидше податися додому. Однак із цим доводилося трохи зачекати, тож тим часом я розповім про деякі з останніх подій. Орли давно підозрювали, що ґобліни стягають війська, – їхні маневри в горах годі було цілком приховати від пильних орлячих очей. Тож орли теж почали збиратись у велику зграю під проводом Повелителя орлів Імлистих Гір – і нарешті, здаля вчувши битву, прилаштувалися до урагану й наспіли саме вчасно. Це вони витіснили ґоблінів зі схилів Самотньої Гори, скидаючи їх у прірви чи женучи їх (спантеличені ґобліни шалено репетували) донизу – на їхніх ворогів. Невдовзі орли звільнили всю Гору, й ельфи та люди по обидва боки долини нарешті змогли прийти на допомогу тим, хто бився внизу.

Але навіть разом із орлами їх усе одно було менше, ніж ґоблінів.

В останню мить з’явився Беорн – ніхто не знав, звідкіля він узявся. Він прийшов сам, у ведмежій подобі, й у своїй люті здавався заввишки мало не з велетня.

Його рев нагадував гуркіт гармат і барабанів, він розкидав зі своєї путі вовків і ґоблінів, немов пір’їнки. Напавши на них із тилу, він прорвався крізь їхнє кільце, ніби вихор. Ґноми все ще боронились, обступивши своїх ватажків на невисокому круглому пагорбі. Тоді Беорн нахилився, підхопив Торіна, який упав, протятий списами, і виніс його з бойовища.

Він швидко повернувся, і лють його подвоїлася, так що ніхто не міг йому протистояти, і жодна зброя, здавалося, його не вражала. Він розметав Болґову охорону, повалив його самого і розтоптав на смерть. Страх охопив ґоблінів, і вони кинулись урозтіч. А їхні супротивники, окрилені новою надією, позбулися втоми і щодуху погналися за ґоблінами, не даючи їм утекти. Багатьох вони загнали у Бистрицю, а інших, котрі тікали на південь і захід, переслідували болотами по берегах Лісової – там і загинула більшість утікачів, а тих, хто насилу дістався до Королівства Лісових ельфів, було вбито чи затягнуто до Морок-лісу, де вони й повмирали в непролазних хащах. У піснях співають, що того дня вигинуло три чверті ґоблінських вояків Півночі й у горах на багато років запанував мир.

Перемогу було закріплено до настання ночі, але коли Більбо повернувся до табору, гонитва ще тривала й у долині залишалися переважно важкопоранені.

— А де орли? — спитав він Ґандальфа ввечері, лежачи під кількома теплими ковдрами.

— Деякі беруть участь у погоні, — відповів йому чарівник, — але більшість повернулись до своїх гнізд. Вони не захотіли лишатися тут і відлетіли на світанку. Даїн увінчав їхнього повелителя золотою короною і присягнув йому у вічній дружбі.

— Шкода… Тобто шкода, що вони полетіли, – мені б хотілося побачити їх іще, — пробелькотів Більбо сонним голосом. — Може, я зустріну їх дорогою додому? Сподіваюся, мені вже скоро можна буде вирушити додому?

— Коли забажаєш, — відказав чарівник.

Втім, минуло кілька днів, перш ніж Більбо справді вирядився в путь. Спершу поховали Торіна – глибоко під Горою, а Бард поклав йому на груди Дорог-камінь.

— Хай камінь лежить тут, доки стоїть Гора! — промовив він. — І хай принесе він щасливу долю всьому його народові, який житиме тут опісля!

Король ельфів поклав на його могилу Оркріст, ельфійський меч, відібраний у Торіна в полоні. У піснях співають, що меч завжди світився в темряві, коли наближалися вороги, і тому твердиню ґномів годі було захопити зненацька. Тепер тут оселився Даїн, син Наїна, і саме він став Королем під Горою, а згодом біля його престолу у стародавніх чертогах зібралося чимало інших ґномів. З дванадцятьох супутників Торіна живими залишилося десятеро. Філі та Кілі полягли, прикриваючи його щитами й тілами, адже він доводився старшим братом їхній матері. Усі інші лишилися з Даїном, бо він щедро ділився своїми багатствами.

Звісно, тепер і мови не було про те, щоби розділити скарб, як планувалося, порівну між Баліном і Дваліном, Дорі, Норі й Орі, Оїном і Ґлоїном, Біфуром, Бофуром і Бомбуром – та Більбо. І все ж чотирнадцяту частку всього срібла і золота, у зливках і різноманітних виробах, віддали Бардові, бо Даїн сказав:

— Ми шануємо договір, який уклав покійний, адже він тепер володіє Дорог-каменем.

Навіть чотирнадцята частка – то було величезне багатство, більше, ніж скарби багатьох смертних королів. З цієї частки Бард відіслав чимало золота Правителеві Озерного Міста і щедро винагородив своїх друзів і прибічників. Королю ельфів він подарував смарагдове кольє Ґіріона – найулюбленішу свою спадкову коштовність, яку йому повернув Даїн.

Більбо він сказав:

— Ці скарби такі ж твої, як і мої, хоча старого договору годі дотримати – так багато народу брало участь у їхньому здобутті та обороні. Але навіть хоч ти й волів відмовитися від своїх претензій, я не хотів би, щоб справдилися слова Торіна, в яких він розкаявся: що ми, мовляв, дамо тобі якусь мізерію. Я хочу винагородити тебе най-щедріше з-поміж усіх.

— Дуже мило з твого боку, — відказав Більбо. — Але мені й справді так легше. Навіть не уявляю, як би я доправив усе це багатство додому без війни та кровопролиття! І не уявляю, що б робив із ним удома. Я певен: краще залишити його у твоїх руках.

Урешті-решт гобіт погодився взяти лише дві маленькі скриньки, одну – зі сріблом, другу – зі золотом, – скільки може перевезти сильний поні.

— Тут саме стільки, щоб я зміг дати цьому раду, — сказав він.

Нарешті настав час прощатися з друзями.

— Прощавай, Баліне! — гукнув він. — Прощавай, Дваліне! Прощавайте, Дорі, Норі, Орі, Оїне, Ґлоїне, Біфуре, Бофуре та Бомбуре! Хай ваші бороди ніколи не тоншають!

А повернувшись до Гори, він додав:

— Прощавай, Торіне Дубощите! І Філі, й Кілі! Хай пам’ять про вас ніколи не померкне!

І ґноми низько вклонилися йому, вишикувавшись перед брамою, але слова застрягли їм у горлі.

— До побачення, і щасти тобі, хай би куди ти рушив! — вимовив нарешті Балін. — Якщо навідаєшся до нас, коли наші чертоги знову почепурнішають, – ну й бучну ж учту ми утнемо!

— Якщо колись проходитимете повз мій дім, — відказав Більбо, — заходьте без стуку! Чай – о четвертій, але ласкаво прошу в будь-який час!

І він відвернувся.

***

Ельфійське військо рушило назад до лісу, і хоча його лави й прикро порідшали, проте багато хто радів, адже північний світ тепер повеселішав – уперше за багато літ. Дракон мертвий, ґоблінів переможено, і серця ельфів усупереч зимі линули назустріч радісній весні.

Ґандальф і Більбо їхали верхи вслід за Королем ельфів, а поряд із ними крокував Беорн, знов у людській подобі, – цілу дорогу він голосно співав і сміявся. Так вони наблизилися до узграниччя Морок-лісу, на північ від того місця, де з нього витікає річка Лісова. Тут вони влаштували привал, бо чарівник і Більбо не схотіли заходити до лісу, хоча король і запрошував їх трохи погостювати в його палаці. Вони мали намір обійти ліс із півночі й попрямувати далі пусткою, що лежить поміж ним і Сірими Горами. То був довгий і безрадісний шлях, але тепер, коли ґоблінів розбито, він здавався їм безпечнішим, аніж страхітливі лісові стежки. Та й Беорн ішов із ними.