— Прощавай, о Королю ельфів! — промовив Ґандальф. — Хай буде веселим твій зелений ліс, доки світ іще юний! І хай веселим буде твій народ!
— Прощавай, о Ґандальфе! — відказав король. — Бажаю тобі й надалі з’являтися там, де тебе найбільше потребують і найменше очікують! Що частіше ти з’являтимешся в моїх палатах, то приємніше мені буде!
— Прошу вас, — почав Більбо, затинаючись і переминаючись із ноги на ногу, — прийняти цей дарунок! — І він простягнув королю оздоблене сріблом намисто з перлин, яке підніс йому на прощання Даїн.
— Чим же я заслужив такий дар, о гобіте? — здивувався король.
— Ну, е-е, я думав, знаєте, — пробелькотів Більбо, ще більше ніяковіючи, — що треба, е-е-е, якось віддячити вам за вашу, е-е-е, гостинність. Я маю на увазі, що і зломщикам властиве почуття вдячності. Я випив чимало вашого вина і з’їв чимало вашого хліба…
— Я приймаю твій дар, о Більбо Ясновельможний! — відказав король серйозно. — І нарікаю тебе другом ельфів та благословляю. Хай твоя тінь ніколи не коротшає – інакше красти буде надто легко! Прощавай!
І ельфи повернули до лісу, а Більбо розпочав довгу дорогу додому.
Він зустрів на своєму шляху чимало труднощів і пригод. Дикий Край лишався Диким Краєм, і в ньому, крім ґоблінів, водилося чимало іншої погані, але Більбо цього разу добре охороняли і вели правильною дорогою – з ним ішов Ґандальф, а великий шмат путі – й Беорн, тож йому вже не загрожувала серйозна небезпека. Принаймні до середини зими вони обігнули ліс і досягли Беорнової оселі – й Ґандальф з Більбо зосталися там на гостину. На Різдвян повеселилися від душі: з усіх усюд на учту до Беорна зійшлися люди. Ґоблінів в Імлистих Горах лишилося тепер мало, та й ті були залякані й поховались у щонайглибших норах, а варґи зовсім зникли з лісів, тож люди вирушали в далеку путь без остраху Беорн згодом став справжнім можновладцем у тих краях і володарював на розлогих теренах між горами та лісом, – і подейкують, що впродовж багатьох поколінь його нащадки вміли обертатися на ведмедів: деякі були похмурі та недобрі, але більшість із них нагадували вдачею Беорна, хоча були й не такі рославі та дужі. При них із Імлистих Гір вигнали останніх ґоблінів, і на узграниччях Дикого Краю запанував мир.
Настала весна – і весна просто чудова, було тепло, і яскраво світило сонце, коли Більбо та Ґандальф нарешті розпрощалися з Беорном, – і, хоча Більбо тужив за домом, він залишав цю гостинну оселю з жалем, бо навесні квіти у Беорнових садках були не менш чудесними, ніж у розпал літа.
Нарешті, подолавши довгий шлях, вони досягли того самого перевалу, де їх колись захопили в полон ґобліни. Але тепер мандрівники зійшли на найбільшу висоту рано-вранці й, озирнувшись назад, побачили безмежні простори, осяяні білим сонцем. Там, позаду, лежав Морок-ліс, удалині блакитний, а біля ближнього краю навіть навесні темно-зелений. Ген-ген на обрії височіла Самотня Гора. На її вершині поблискував іще не розталий сніг.
— Отак: що припік вогонь, те присипав сніг, і навіть драконам настає кінець! — промовив Більбо і повернувся спиною до Гори, ніби ставлячи крапку на своїй пригоді. Туківська його частина дедалі більше видихалась, а торбинська з кожним днем міцніла. — Зараз я бажаю лише одного: опинитись у своєму рідному фотельчику! — додав він.
РОЗДІЛ XIX
КІНЦЕВА ЗУПИНКА
Був перший день травня, коли ці двоє нарешті дісталися до краю долини Рівендолу, де стояв Останній (чи Перший) Прихисток. Знову був вечір, їхні поні стомились, особливо той, що віз скарби, – і вершники відчували, що їм усім треба відпочити. Коли вони з’їжджали крутою стежкою вниз, Більбо почув між деревами спів ельфів, ніби вони й не припиняли співати після їхнього від’їзду, – і щойно мандрівники спустилися до нижніх узлісь, ельфи заспівали пісню, дуже схожу на колишню. Ось як це приблизно звучало:
Тоді ельфи долини повиходили з-за дерев, привіталися з ними та повели їх мостом через річку до будинку Ельронда. Прийняли їх щиро і гостинно, й того вечора їх оточило багато слухачів, спраглих почути оповідь про їхні пригоди. Розповідав Ґандальф, бо Більбо здолала сонливість і він відмовчувався. Майже вся історія була йому відома, бо він був її героєм і багато чого сам розповів чарівникові дорогою чи в гостях у Беорна, – але час від часу, почувши щось нове, він розплющував одне око і прислухався.
Отак, зі слів Ґандальфа, звернених до Ельронда, він і довідався, куди відлучався чарівник. Виявляється, Ґандальф брав участь у великій раді добрих чарівників, знавців білої магії та різних премудростей, – це вони нарешті вигнали Чорнокнижника з його темної твердині на південній окраїні Морок-лісу.
— Відтепер, — підсумував Ґандальф, — ліс хоча б трішки очиститься. І Північ, сподіваюся, на багато-багато років звільниться від цього постраху. Однак я волів би, щоб Чорнокнижника було покарано вигнанням із нашого світу!
— Кращого й бажати годі, — погодився Ельронд, але боюся, що це станеться не за нинішньої доби, та й узагалі нескоро.
Коли оповідь про їхні мандри добігла кінця, почались інші історії, а за ними ще і ще – історії про минувшину, історії про нещодавні події та про те, що сталося взагалі хтозна-коли, – аж поки голова Більбо схилилася на груди й він солодко заснув у куточку.Прокинувся він у білосніжній постелі, просто у відчинене вікно світив місяць. Під вікном, на берегах потоку, дзвінко виспівували ельфи: