Вільям мало не захлинувся.
— Стули пельку! — гаркнув він, коли зміг говорити. — Ти ж не думаєш, що людиська будуть пхатися сюди лише для того, щоб ви з Бертом їх жерли! Ви вже з’їли півтора села, відколи ми спустилися з гір. Чого ж вам іще? Зара’ насталої такі часи, що вам треба сказати «дякую, Віллі» за оцей-о тлустий кавалок барана, якого я припер із долини, ^. з цими словами він відірвав зубами великий шмат м’яса від баранячої ноги, яку саме смажив, і обтер губи рукавом.
Так-так, боюся, що тролі завжди поводяться саме так, навіть якщо в них лише по одній голові. Почувши все це, Більбо мусив негайно щось робити. Або йому слід було тихенько повернутися назад і попередити друзів, що тут поблизу сидять троє здоровенних тролів у кепському гуморі, охочих засмажити ґнома чи навіть поні У для різноманітності; або ж він мусив вчинити щось на кшталт хорошої блискавичної крадіжки зі зломом. Справжній першокласний, та ще й легендарний зломщик обчистив би на його місці кишені тролів – це майже завжди варте витраченого часу, якщо вам тільки це вдасться, – поцупив би з вогню баранину, вкрав барило з пивом і вшився б непоміченим. Зломщик практичніший і з меншою професійною гордістю, можливо, вгородив би кинджал у живіт кожному з тролів, перш ніж вони встигли б отямитись. А потім весело провів би нічку.
Більбо знав це. Він читав про чимало речей, яких ніколи не бачив і не робив. Йому було дуже моторошно, та ще й гидко, йому хотілось опинитися за сто миль звідси, і все ж… І все ж чомусь він не міг просто повернутися до Торіна і Компанії з порожніми руками. Тож він стояв у півтемряві й вагався. З тих зломщицьких діянь, про які він чув, обчищання кишень тролів здавалося найменш складним, тож нарешті він причаївся за деревом якраз позаду Вільяма.
Берт і Том відійшли до барила. Вільям знову перехиляв глека. Тоді Більбо зібрався з духом і запхав маленьку ручку до величезної Вільямової кишені. Там був гаманець, який здався Більбо великим, як мішок. «Ха! — подумав він, добираючи смаку в новому ремеслі, коли обережно витягнув гаманця, — і це лише початок!»
Так, лише початок! Тролівські гаманці підступні, й цей не був винятком. «Гей, ти хто?» – вереснув гаманець, опинившись назовні, й Вільям одразу обернувся і схопив Більбо за шию, так що той не встиг заховатися за дерево.
— Щоб я луснув, Берте, подивися, кого я спіймав! — гукнув Вільям.
— Що воно таке? її питали інші, підходячи ближче.
— Хіба я знаю?! Ти що за один?
— Більбо Торбин, хар-р… е… гобіт, — прохарчав бідолашний Більбо, весь трусячись і міркуючи, як би пугукнути совою, перш ніж його задушать.
— Харегобіт? — перепитали вони насторожено.
Тролі взагалі тугодуми, й усе нове викликає в них велику підозру.
— І що харегобіт, чи як там тебе, робив у моїй кишені? — спитав Вільям.
— І чи можна його приготувати? — докинув Том.
— Можеш спробувати, — сказав Берт, підхопивши рожен.
— Як здерти з нього шкуру і повибирати кістки, з нього наїдку на раз укусити, — зронив Вільям, який уже добре повечеряв.
— Мо’, тут іще є такі, як він, – тоді можна спекти пиріг, — сказав Бертір. — Гей ти, і багато ще нишпорить по цих лісах таких-о, як ти, кроленя ти паршиве? — звернувся він до гобіта, дивлячись на його волохаті ступні, й тут же схопив його за ноги і трусонув.
— Багато, — пробелькотів Більбо й тільки потім згадав, що друзів не зраджують. — Ні, нікого, анікогісінько, — виправився він одразу.
— Як це? — розгубився Берт, усе ще тримаючи його в повітрі, цього разу – за волосся.
— Так, як я сказав, — насилу вимовив Більбо, хапаючи ротом повітря. — І будьте ласкаві, добродії, не готуйте з мене нічого! Я сам добре готую, і готую краще, ніж готуюся, якщо ви розумієте, що я маю на увазі. Я чудово для вас готуватиму, приготую вам пречудовий сніданок, якщо ви тільки не захочете мною повечеряти.
— Бідний малий зануда, — розчулився Вільям. Він-бо вже повечеряв од пуза та обпився пивом. — Бідний малий зануда! Хай собі йде!
— Не раніше, ніж скаже, що значить оте його «багато» й «анікогісінько», — сказав Берт. — Я не хочу, щоб мені вві сні перерізали горлянку. Запхаймо його ногами у вогонь, поки він не заговорить!
— А я не дам, — утрутився Вільям. — Як-не-як, а я його спіймав.
— Ти товстий дурень, Вільяме, — розсердився Берт, — я вже казав це тобі сьогодні ввечері.
— А ти селюк!
— Я тобі цього не подарую, Віллі Хапуне, — загорлав Берт і заїхав кулаком Вільямові в око.
Тоді зчинилася бучна колотнеча. Коли Берт упустив Більбо на землю, в того вистачило розуму, щоб відповзти подалі від їхніх ніг, поки вони по-звірячому бились і голосно обзивали один одного найрізноманітнішими прізвиськами, цілком справедливими й доречними. Невдовзі вони зчепилися врукопаш і покотилися по землі просто у вогонь, хвицаючи ногами і гамселячи один одного кулаками, а Том тим часом частував їх обох дрючком, аби привести до тями, – і це їх, звісно, лише ще більше лютило.
Більбо саме час було тікати. Але його бідолашні маленькі ніжки сильно пом’яло Бертове лаписько, в легенях бракувало повітря й у голові йому паморочилося; тож він полежав трохи, відсапуючись, за краєм освітленого вогнем кола.
Бійка була саме в розпалі, коли де не взявся Балін. Ґноми почули віддалений шум і, почекавши трохи в надії, що Більбо або повернеться, або пугукне совою, один по одному почали якомога тихше підкрадатися до вогника. Щойно Том побачив, як на світло вийшов Балін, у нього вирвалося моторошне виття. Просто тролям гидко навіть дивитися на ґномів (принаймні на сирих). Берт і Віллі негайно припинили бійку і зашипіли: «Лантуха, Томе, швидше!» Перш ніж Балін, який розмірковував, куди в усій цій метушні подівся Більбо, збагнув, щб трапилося, лантух був уже в нього на голові, а сам він опинився долі.
— Ще й інші причвалають, — сказав Том, — або я дуже помиляюсь. — Ось що значить «багато» й «анікогісінько», — продовжував він. — Анікогісінько з харегобітів, але багато цих-о ґномів. Он воно як!
— Гадаю, ти правий, — сказав Берт, — і нам краще забратися подалі від вогню.
Так вони й зробили. Тримаючи в руках лантухи, в яких їм не раз доводилося носити баранів та інше награбоване добро, вони чатували в мороці. Щойно підходив один із ґномів, придивляючись до вогнища, до напівпорожніх глеків і обгризених баранячих кісток, як неждано-негадано – гоп! — йому на голову накидали огидний смердючий лантух – і він опинявся на землі. Скоро Двалін лежав біля Баліна, й Філі поруч із Кілі, й Дорі, Норі та Орі – один на одному, а О'їна з Ґлоїном, Біфура, Бофура та Бомбура безцеремонно звалили в купу біля багаття.
— Це їм буде наукою, — сказав Том, бо Біфур і Бомбур завдали йому багато клопоту, відбиваючись, мов навіжені, як роблять усі ґноми, коли їх загнано у глухий кут.
Торін підійшов останнім – і його не застали зненацька. Він передчував лихо, і йому не треба було бачити, як ноги його друзів стирчать із лантухів, аби збагнути, що тут не все гаразд. Він зупинився віддалік, у півтемряві, й промовив: «Що трапилося? Хто розправився з моїми товаришами?».
— Це тролі! — озвався з-за дерева Більбо, про якого геть усі забули. — Вони ховаються в кущах із лантухами.
— Та невже? — гукнув Торін і одним стрибком опинився біля багаття, так що тролі не встигли на нього накинутися. Він вихопив із вогню велику палаючу гілляку, і Берт дістав нею в око, не встигши й кроку ступити вбік. Це надовго вивело його з гри. Більбо теж тримався хвацько. Він схопив Тома за ногу – як міг, бо ж вона була завтовшки зі стовбур молодого дерева, – але Том пожбурив його в якісь чагарі, не припиняючи гребти ногами присок Торінові в обличчя.
За це Том дістав ломакою по пиці й позбувся одного з передніх зубів. Ну й завив же він тоді, скажу я вам! Але саме тієї миті ззаду підійшов Вільям і насунув на Торіна лантух – аж до самих п’ят. На цьому бійка закінчилась. У добрячу ж халепу вони вскочили: всі в лантухах, тугенько зв’язані, а поруч – троє розлючених тролів (і двоє з них з опіками та синцями, які не так легко забути) радяться, чи підсмажити їх на повільному вогні, чи дрібно покришити і зварити, чи просто посидіти на них, склавши на купу, і перечавити їх на желе; а Більбо, в подертому одязі й увесь подряпаний, повис на гіллі в чагарях і не сміє поворухнутися, боячись, що його почують.