Вірджинія знову прокидається. Вона досі тут, у своїй спальні в Хоґарт-хаус. Кімнату заливає сиве, тьмяно-сталеве світло, виграючи на покривалі блідо-сірими плямами й сріблячи зелені стіни. Їй снився парк і рядок для нової книжки — що там було? Квіти, щось пов’язане з квітами. Чи з парком? Здається, хтось співав? Ні, рядок стерся з пам’яті, хоч це й не важливо, бо Вірджинія досі відчуває те піднесення, яке охопило її у сні. Вона знає, що зараз устане й писатиме.
Жінка зводиться з ліжка й іде до ванної. Леонард, звісно, уже на ногах. Можливо, навіть узявся до роботи. Вірджинія вмивається. Вона не дивиться в овальне дзеркало, яке висить над умивальником. Звичайно, вона усвідомлює, що там відбиваються всі її рухи, проте не дозволяє собі дивитися на них. Це дзеркало таїть небезпеку: іноді в ньому можна побачити темний згусток повітря, що повторює обриси її тіла, набуває її подоби і з важким, приглушеним диханням спостерігає ззаду за нею поросячими очиськами. Вірджинія вмиває обличчя, уникаючи свого віддзеркалення. Ні, вона не дивитиметься, принаймні не цього ранку, коли на неї чекає робота, у яку хочеться негайно поринути, немовби у вечірку, сповнену не просто дотепності та краси, а чогось загадкового й дорогоцінного — того, що іскриться глибокою святковою радістю й самим життям, поки шовки шелестять об натертий паркет, а гості під музику пошепки обмінюються таємницями. Вона, Вірджинія, почувається юнкою в новому вбранні, яка от-от постане перед гістьми свіжою і сповненою надій. Ні, у дзеркало вона не дивитиметься. Із цими думками Вірджинія закінчує вмиватися.
Вийшовши з ванної, вона спускається в передсвітанкову тишу зали, одягнена в блідо-блакитний халат. Тут досі панує ніч. Хоґарт-хаус чомусь завжди видається сонним царством, навіть попри яскраві подушки, перські килими й вічно розкидані папери та книжки. Не те щоб він сам із себе був темний, але світло в ньому завжди бореться з мороком, навіть коли несміливе вранішнє сонце пробивається крізь фіранки, а Парадайз-роуд наповнюється гуркотом автівок та екіпажів.
Вірджинія наливає собі в їдальні чашку кави, але в кухню до Неллі не заходить. Цього ранку вона хоче взятися до роботи, уникнувши звичних теревенів і скарг. Схоже, заповідається на гарну днину, тож треба не проґавити таку нагоду. Намагаючись не розхлюпати каву, Вірджинія заходить у друкарню. Леонард сидить за столом і вичитує гранки. Ралфа й Мерджорі ще немає.
Леонард поволі зводить на неї погляд, сповнений тієї суворості, з якою він завжди працює над коректою. Цей вираз викликає в неї водночас довіру і страх — палахкотливі темні очі під густими бровами й опущені донизу кутики рота. Вираз обличчя людини, чий суд суворий, але не хапливий і поверховий, насупленість усевидющого стомленого божества, яке, чудово знаючи, чого можна чекати від роду людського, сподівається на краще. Саме з таким виразом він береться до кожного тексту, особливо до її власного. Та ледве Леонард гляне на дружину, як його похмуре обличчя м’якшає й добрішає. Він самовіддано доглядав її в найтяжчі години й досі не вимагає від неї нічого, що їй було б не до снаги, хіба лише вмовляє щодня (іноді навіть успішно) випити об одинадцятій склянку молока.
— Доброго ранку, — вітається вона.
— Доброго ранку. Як твій сон?
Він завжди про це питає, наче сон не процес, а істота, що може бути то слухняною, то норовливою.
— Сон минув без пригод, — відповідає Вірджинія. — Це Томова робота?
— Так.
— І як вона?
Леонард знову хмурніє.
— Одну помилку я вже знайшов, дарма що читаю тільки другу сторінку.
— Одна помилка на початку ще нічого не означає. Тобі не здається, що ти занадто роздратований як на таку ранню пору?
— Ти поснідала? — питає Леонард.
— Звісно.
— Ти мене дуриш.
— Я п’ю каву з вершками. Цього досить.
— Аж ніяк не досить. Я попрошу Неллі принести тобі булочку та фрукти.
— Якщо з твоєї ласки до мене упхається Неллі й відірве мене від роботи, я за себе не ручаюся.
— Тобі обов’язково треба їсти, — наполягає він. — Бодай трохи.