— Гаразд, — каже він. — Якщо хочеш, завтра розбуджу тебе о шостій.
— Добре.
Лора наливає собі кави, яку приготував Ден, а тоді з димною чашкою в руці підходить до нього й цілує в щоку. Він ніжно й розгублено гладить її по крижах. Думками він уже не з нею. Він обмірковує сьогоднішні справи, зокрема подорож до середмістя через золотавий спокій бульвару Вілшир, де крамнички досі зачинені й тільки такі ранні пташки, як він, линуть у сонячному світлі, ще не скаламученому денним смогом. У його офісі — тиша, друкарські машинки на столах секретарів зачохлено, тож у нього з колегами, його однолітками, буде ще ціла година, а то й більше на всякі паперові справи, перш ніж почнуть розриватися телефони. Іноді йому навіть не віриться, що він це все має: офіс, новий будинок із двома спальнями, обов’язки та повноваження, а ще короткі, присмачені дотепами ланчі.
— Троянди фантастичні, — каже Лора. — Де ти їх дістав о такій порі?
— Місіс Гар уже з шостої у своїй крамничці. Я просто стукав у вікно, аж поки вона мені відчинила. — Він зиркає на годинник, хоч і так знає, котра година. — Ого, мені вже треба бігти.
— Гарного тобі дня!
— І тобі.
— З днем народження!
— Дякую.
Ден устає, і якийсь час усі вони беруть участь у ритуалі його від’їзду: він одягає піджак, бере портфель, потім вони квапливо цілуються й махають одне одному: він через плече, простуючи газоном до автівки, а Лора з Річі — з-за скляних дверей. Газон, який вони щедро поливають, виграє на сонці майже неземною зеленню. Лора й Річі, немов глядачі на параді, спостерігають, як Ден у своєму морозно-блакитному «шевроле» викочується на вулицю. Він востаннє весело махає їм уже з автівки.
— Ну… — каже жінка, коли машина зникає з очей.
Син позирає на неї з неприхованим обожнюванням і чекає. Вона — життєдайне начало, душа дому. Його кімнати іноді видаються більшими, ніж вони є; часом там можна знайти те, чого раніше ніколи не бачив. Річі вижидально дивиться на матір.
— Ну от, — каже вона.
Тут і починається новий день. Поряд із чоловіком Лора більше нервується, проте їй не так лячно. Вона знає, як діяти. Щоправда, інколи на самоті з Річі почувається якось відчужено: її хлопчик не такий, як усі, він — це тільки він, а не хтось інший. У його бажаннях так багато пристрасті! Він може ні сіло ні впало заплакати, чи вимагати чогось неймовірного, чи впадати коло неї, чи про щось її благати, чи навіть ігнорувати. Таке враження, ніби син тільки й чекає, що мама робитиме далі. Вона знає чи принаймні здогадується, що інші матері маленьких дітей керуються певною системою правил або, скоріше, материнським кодексом, який допомагає їм проводити дні наодинці з дитиною. І коли Ден удома, вона легко дає собі раду із сином. Лора ловить на собі чоловіків погляд і майже інстинктивно поводиться з хлопчиком ніжно й воднораз твердо, по-материнському природно, мовби завиграшки. Та коли вона з Річі сама, орієнтири губляться. Їй не завжди вдається пригадати, як годиться чинити матері в тому чи тому разі.
— Тобі треба доїсти сніданок, — мовить вона.
— Гаразд, — відповідає Річі.
Вони повертаються в кухню. Чоловік вимив свою чашку від кави, витер її й поставив на місце. Хлопчик знову береться до їжі з упертістю маленького трактора, яка більше схожа на покору, ніж на апетит. Вона наливає собі свіжу каву, сідає за стіл і закурює цигарку.
…а на додачу до цього гармидеру — гучний свист літака. Ось що вона так любить — життя, Лондон, оцей червневий день.
Лора видихає густу хмару сірого диму. Як же їй утомно! Вона лягла спати далеко по другій — читала. Лора торкається живота — ану ж те, що вона так мало спить, зашкодить майбутній дитині? Спитати про це лікаря вона не наважується, побоюючись, що той узагалі заборонить їй читати. Вона подумки обіцяє собі, що сьогодні читатиме менше й ляже спати найпізніше опівночі.
— Знаєш, — звертається Лора до Річі, — що ми сьогодні робитимемо? Ми спечемо святковий торт на честь таткових уродин. Тож на нас чекає велика справа!
У відповідь Річі серйозно й розважливо киває, а на його обличчя, здається, лягає тінь недовіри.
— Ми приготуємо йому неперевершений торт. Такого він іще ніколи не бачив. Найкращий торт у світі! Хіба ж не чудово?
Річі знову киває. Він чекає, що станеться далі.