— Страшенно яскраво, — буркоче Річард.
— Трохи світла тобі не зашкодить.
Вона підступає до нього й обережно цілує в опуклину лоба. Коли стоїш так близько, вже розрізняєш запахи соків, що циркулюють у цьому чоловікові. Крохмально-дріжджовий, терпко-винний запах поту, який, до речі, завжди видавався їй приємним, відгонить тепер аптечним солодкавим духом ліків. А ще від Річарда віє несвіжою фланеллю (хоч білизну перуть раз на тиждень, а то й частіше) і — ледь чутно (це, либонь, єдиний відразливий запах) — кріслом, у якому спливають його дні.
Річардове крісло якесь навіжене або, точніше кажучи, це крісло того, хто, може, насправді й не зсунувся з глузду, але так себе занедбав, пройшовши довгий шлях до тотальної відмови від узвичаєних норм харчування та гігієни, що тонка грань між божевіллям і відчаєм майже стерлася. Обтягнене чимось грудкуватим, безбарвним, шерстяним і прошите — чомусь це видається особливо зловісним — срібною ниткою, воно скидається на старезне, огрядне, розпухле опудало, яке балансує на тонких ніжках зі світлого дерева, зухвало демонструючи свою обшарпаність та нікчемність. Його квадратні підлокітники та спинка так стерлися, потемніли й засмальцювалися від нескінченного вовтуження, що стали схожими на ніжні ділянки слонової шкіри. Пружини — ідеальні ряди блідих іржавих кілець — проступають не лише крізь подушку для сидіння, а й крізь тонкий жовтий рушник, яким устелив її Річард. Від крісла щораз сильніше тхне сирістю, брудом та гниллю. Якщо це добро виставлять на вулицю (коли його виставлять на вулицю), нікому й на думку не спаде його підібрати. Однак про заміну Річард і чути не хоче.
— Вони тут? — питає Кларисса.
— Ні, — відповідає Річард неохоче, але по-дитячому відверто. — Уже пішли собі. Вони страшенно гарні й напрочуд моторошні.
— Еге ж, — погоджується Кларисса, — я знаю.
— Вони подібні до згустків чорного полум’я, бо водночас і темні, і яскраві. Один із них скидався на чорну наелектризовану медузу. Вони оце щойно співали мені іноземною мовою. Здається, грецькою. Давньогрецькою.
— Ти їх боїшся?
— Ні. Може, іноді.
— Гадаю, треба попросити Бінґа збільшити дозу, ти не проти?
Річард стомлено зітхає.
— Якщо я їх не бачу й не чую, це ще не означає, що вони пішли звідси.
— Поки ти їх не бачиш і не чуєш, — каже Кларисса, — можеш відпочити. Скажи мені щиро, ти ж не спав цієї ночі, правда?
— Трохи спав. Але за свій сон я майже не хвилююся. Куди більше я хвилююся за тебе. Ти сьогодні маєш такий змарнілий вигляд. Як ти?
— Зі мною все гаразд. Я забігла лише на хвильку. Треба поставити квіти у воду.
— Так, звісно. Квіти, вечірка. О Господи…
— Дорогою сюди я бачила кінозірку, — перебиває його Кларисса. — Думаю, це добра прикмета, правда ж?
Річард мрійливо усміхається.
— Ох уже ці прикмети… — мовить він. — Ти віриш у прикмети? Гадаєш, нами піклуються? Про нас дбають? Боже, та це було б просто чудово! Що ж, може, все так і є.
Він не питає, як звуть ту кінозірку; йому байдуже. Річард, єдиний серед Клариссиних знайомих, ніколи не виявляв ані найменшої цікавості до відомих людей. Він щиро не визнає їхньої винятковості. Кларисса пояснює це поєднанням у його натурі надзвичайної самозосередженості та своєрідного савантизму. Річард просто не може уявити цікавішого й насиченішого життя, ніж те, яким живуть його знайомі й він сам, а тому люди при ньому часто почуваються поважнішими й шляхетнішими. Він не з тих егоїстів, що намагаються применшити значущість інших. В основі його егоцентризму не жадібність, а претензійність, тож коли він наполягає, що ти кумедніший, недоладніший, ексцентричніший, глибший, аніж тобі самому видається, і здатний зробити для цього світу стільки добра і зла, скільки й не мислиш, у це годі повірити, принаймні поруч нього та ще котрийсь час по тому, як розстанешся з ним; ти думатимеш, що він єдиний, хто розпізнав твою суть, належно оцінив твої справжні якості (не сподівайся на самі лестощі: незграбна підліткова шорсткість — частина Річардового стилю), точніше й повніше усвідомив твій реальний масштаб. Лише познайомившись із Річардом ближче, розумієш, що фактично ти для нього — вигаданий персонаж, якого він наділив майже необмеженими здібностями до трагедій і комедій — не тому, що така твоя істинна природа, а тому, що йому, Річардові, хочеться жити у світі, сповненому визначних та надзвичайних постатей. Дехто поривав із ним, не бажаючи брати участі в епічній поемі, яку він безперестанку подумки складає, у цій історії його життя та пристрастей, але інші (зокрема й Кларисса), потішені гіперболізацією своїх скромних заслуг, навіть підпали під залежність від нього, ніби від уранішньої чашки кави або чарки-другої перед сном.