— Забобони іноді дарують відчуття комфорту, — каже Кларисса. — Не розумію, чому ти так уперто відмовляєшся від нього.
— Справді? Тоді це ненавмисно. Я люблю комфорт. Принаймні деякі пов’язані з ним моменти. Дуже люблю.
— Як ти почуваєшся?
— Нічогенько. Еге ж. Трохи примарно. Мені, як перше, сниться, що я сиджу в кімнаті.
— Вечірка о п’ятій, не забув? Гості прийдуть о п’ятій, а церемонія нагородження о восьмій. Ти ж про це пам’ятаєш, правда?
Він коротко відповідає:
— Так. — А за мить кидає: — Ні.
— То так чи ні? — питає Кларисса.
— Вибач. Просто мені здається, що деякі події вже відбувалися раніше. Коли ти запитала, чи пам’ятаю я про вечірку та церемонію, мені подумалося, що тебе цікавить, чи пам’ятаю я, що вже на них був. І я таки пам’ятаю. Я, певно, загубився в часі.
— Але ж вечірка й нагородження сьогодні ввечері. У майбутньому.
— Я розумію. Частково розумію. Та мені чомусь здається, що я вже був у майбутньому. Я досить чітко пригадую вечірку, на яку ще й не бралося. Чудово пам’ятаю церемонію нагородження.
— Тобі сьогодні приносили сніданок? — змінює тему Кларисса.
— Таке спитаєш! Звісно, приносили.
— А ти його з’їв?
— По-моєму, з’їв. А втім, може, лише збирався з’їсти. Ти його випадком не бачиш де-небудь?
— Начебто ні.
— Тоді, гадаю, я таки його з’їв. Та хіба їжа щось значить?
— Їжа багато значить, Річарде.
— Не знаю, — каже він, — чи зможу я це витримати, Клариссо.
— Що саме?
— Ну, оце привселюдне вдавання із себе гордого й мужнього чоловіка. Мені так чітко запам’яталося: ось я, божевільна, хвора руїна, тягнуся тремтливими руками по маленький трофей.
— Любий, тобі не слід удавати із себе гордого та мужнього. Це не вистава.
— Звісно, вистава. Мене нагородили за мою виставу, і ти це прекрасно знаєш. Мене нагородили, бо я захворів на СНІД, збожеволів і мужньо стерпів удари долі. Ця винагорода зовсім не пов’язана з моїм твором…
— Припини. Будь ласка. Ця винагорода пов’язана тільки з твоїм твором.
Річард удихає й волого, потужно видихає. Клариссина уява відразу малює його легені — лискучі червоні подушки з вигадливим візерунком кровоносних судин. З якихось таємничих причин Річардові легені належать до найменш скомпрометованих органів: вірус їх майже не зачепив. Глибокий видих допомагає Річардові зосередитися, його погляд стає яснішим і глибшим.
— Ти справді вважаєш, що вони б дали мені цю нагороду, якби я був здоровий? — питає він.
— Саме так я й вважаю.
— Облиш.
— Ну, тоді тобі, либонь, варто відмовитися від неї.
— Про це й мови бути не може, — заперечує Річард. — Я хочу нагороду. Справді. Було б набагато легше, якби люди більш-менш прихильно сприймали чужі нагороди. Вона тут?
— Хто?
— Моя нагорода. Я хочу на неї поглянути.
— Тобі її ще не вручили. Церемонія нагородження сьогодні ввечері.
— А, так. Звісно. Сьогодні ввечері.
— Річарде, любий, послухай. Стався до цього простіше. Тішся щиро, от і все. Я буду поруч. Увесь час.
— Я не проти.
— Це лише вечірка. Звичайнісінька вечірка. І прийдуть на неї тільки ті, хто тебе поважає й цінує.
— Справді? Хто?
— Ти чудово знаєш. Говард. Елайза. Мартін Кампо.
— Мартін Кампо? Господи помилуй!
— А я гадала, що він тобі до вподоби. Ти завжди так казав.
— Авжеж. Левові теж, мабуть, до вподоби сторож зоопарку.
— Мартін Кампо чесно й незмінно друкував тебе понад тридцять років.
— А хто ще прийде?
— Ми з тобою вже не раз це обговорювали. Ти добре знаєш, хто прийде.
— Скажи ще раз, тобі ж не складно? Назви мені якусь героїчну персону.
— А хіба Мартін Кампо не герой? Він угатив увесь свій родинний статок у видання серйозних, складних книжок, що їх, як він добре знав, буде важко продати.