Річард заплющує очі й стомлено відкидається на потерту, засмальцьовану спинку крісла.
— Хай буде так, — урешті промовляє він.
— Тобі не треба нікого зачаровувати чи розважати. Не треба влаштовувати виставу. Ці люди вірили в тебе багато-багато років. Тільки з’явися, сядь на диван із випивкою чи без неї, слухай чи не слухай, усміхайся чи не усміхайся. Усе. Я про тебе дбатиму.
Їй хочеться схопити його за худорляві плечі й добряче струсонути. Можливо (хоч і не наважуєшся формулювати це такими словами), Річард увійде в історію і в оці останні миті своєї земної кар’єри нарешті дочекається перших паростків визнання, яке сягне далеко в майбутнє (якщо, звісно, людству воно світить). Ця винагорода свідчить не лише про те, що Річарда помітила спілка поетів і науковців; вона означає, що сама література (чиє майбутнє окреслюється власне тепер) потребує особливого Річардового внеску — його зухвало багатослівних голосінь за майже зниклими та втраченими світами. Гарантій, звичайно ж, немає, але цілком імовірно, навіть більше, ніж імовірно, що Кларисса й купка її однодумців від самого початку мали рацію. Річард, їхній химеристий, задуманий, прискіпливий Річард, який із першого погляду бачив усе наскрізь і намагався словами розщепити атом, житиме й тоді, коли інші, набагато популярніші імена зблякнуть.
І от Кларисса, його найдавніша подруга та перша читачка, Кларисса, яка навідується до нього щодня, — хоч навіть ті, хто з ним познайомився недавно, думають, ніби він помер, — улаштовує вечірку на його честь. Купує квіти та свічки. Звісно, їй хочеться, щоб він прийшов.
— Насправді, — озивається Річард, — я там не потрібен, чи не так? Досить, так би мовити, й ідеї моєї присутності. І взагалі — вечірка вже відбулася, зі мною чи без мене…
— Знаєш, уже несила це слухати. Мені скоро урветься терпець.
— Будь ласка, не сердься на мене. О, місіс Д., щиро кажучи, мені просто соромно там з’являтися. Я страшенний невдаха.
— Це не так.
— Так. Ти добра, дуже добра до мене, але боюся, що я маю рацію. Я переоцінив свої можливості. Гадав, я значніший, ніж є. Можна довірити тобі одну ганебну таємницю? Я нікому ще цього не розповідав.
— Звісно.
— Мені здавалося, що я геній. Я справді подумки називав себе так.
— Ну…
— О, гордине, гордине… Як же я помилявся. І програв. Те, чого я прагнув, було над мої сили. Мене просто на все не вистачило. Розумієш, є погода, вода й земля, тварини та будинки, минуле й майбутнє, космос, історія… Є нитка чи щось інше застрягле в моїх зубах, є літня пані навпроти — ти, до речі, помітила, що вона поміняла місцями віслюка та білку? І, звичайно, є час. І місце. І ти, місіс Д. Я хотів бодай трохи розказати про тебе. О, з якою приємністю я б розказав!
— Річарде, ти написав цілу книжку!
— Так, але все важливе залишив осторонь, майже все. А потім я просто зациклився на тій приголомшливій розв’язці. О ні, я не жаліюся. Аж ніяк. Ми всі так багато хочемо від життя, правда?
— Мабуть.
— Ти поцілувала мене біля ставка.
— Десять тисяч років тому.
— Це відбувається досі.
— У якомусь розумінні.
— У реальності. Воно відбувається й у тій теперішності, і в цій теперішності.
— Ти стомився, милий. Тобі слід відпочити. Я зателефоную Бінґові щодо твого лікування, гаразд?
— О, я не можу, не можу більше відпочивати. Підійди сюди. Ближче, коли можеш. Прошу тебе.
— Але я й так поряд.
— Ще ближче. Візьми мене за руку.
Кларисса бере Річардову руку, що скидається — до цього годі звикнути — на в’язку крихких прутів.
— Ось і ми, — каже він. — Тобі так не здається?
— Перепрошую?
— Ми, літні люди, і ми, юні коханці, що стоять біля ставка. Ми водночас і ті, і ті. Дивовижно, правда?
— Еге ж.
— Я, щиро кажучи, ні за чим не шкодую. Хіба тільки за одним. Мені хотілося написати про тебе, про нас, власне. Розумієш? Мені хотілося написати про все: про життя, яке ми маємо, і про життя, яке ми могли б мати. Мені хотілося написати про те, як ми помремо (тут безліч варіантів).
— Тобі не варто ні за чим шкодувати, Річарде, — мовить Кларисса. — У цьому немає потреби, ти стільки всього зробив.
— Як мило, що ти мене заспокоюєш.
— Тобі треба поспати.
— Гадаєш?
— Упевнена.
— Що ж, хай буде так.
— Я прийду й допоможу тобі зібратися, — каже вона. — О пів на четверту, гаразд?
— Я завжди радий бачити тебе, місіс Делловей.
— Ну все. Я йду. А то квіти зовсім зав’януть.
— Так, звісно.
Кларисса торкається кінчиками пальців його сухого плеча. Невже вона за чимось шкодує? Невже навіть тепер їй здається, що вони з Річардом могли б одружитися, жити як одна душа, мати коханців і коханок? Завжди є вихід.