Колись Річард був енергійний, високий, мускулястий і молочно-блідий. Він мав звичку тинятися Нью-Йорком у старій шинелі, захоплено про щось розповідаючи, з темними неслухняними патлами, перетягнутими блакитною стрічкою, яку десь знайшов.
— Я приготувала для тебе крабовий рулет, — каже Кларисса. — Не те щоб я вважала це за найкращу приманку, та все ж…
— Ох, ти ж знаєш, як я люблю твій крабовий рулет! Це вже зовсім інша річ, правда ж, Клариссо?
— Що?
Він зводить свою масивну, зруйновану хворобою голову. Кларисса повертається боком і дістає поцілунок у щоку. Не варто цілуватися з ним у губи: звичайна застуда може обернутися для нього на справжню катастрофу. На прощання Кларисса потискає кощаве Річардове плече.
— Побачимось о пів на четверту, — каже вона.
— Чудово, — відповідає Річард, — просто чудово.
Місіс Вулф
Вона скидає очима на настільний годинник. Минуло майже дві години. Вона досі сповнена сили, хоч знає, що написане сьогодні завтра може видатися їй пустим та роздутим. Гадана книжка завжди краща за ту, що лягає на папір. Вірджинія відпиває ковток холодної кави й дозволяє собі перечитати те, що вийшло.
Здається, непогано, а деякі частини просто неперевершені. Звісно, вона ж покладає такі великі надії на цю книжку, мріє, щоб це був її найкращий роман, — роман, який урешті виправдає всі її сподівання. Та чи може один-однісінький день із життя звичайної жінки стати за основу для цілого роману? Чи досить цього? Вірджинія стукає по губах великим пальцем. Кларисса Делловей помре — у цьому вона впевнена, хоч поки ще важко сказати, як і навіть чому. Найімовірніше, вкоротить собі віку. Авжеж, саме так.
Вірджинія відкладає ручку вбік. Якби її воля, вона б працювала весь день, списала не три, а тридцять аркушів, проте вже після перших кількох годин у ній щось спотикається й не дає ступити через край, щоб не звести всю справу нанівець. Дуже легко впасти у вир незв’язності та нелогічності, з якого можна вже ніколи не виборсатися. Водночас їй страшенно шкода витрачати дорогоцінний час на щось інше, крім писання. Вона не полишає роботи навіть під загрозою рецидиву. Спочатку повертаються головні болі, не схожі на ті, що їх зазвичай називають цією словосполукою (одначе вигадувати якийсь новий термін для них завжди видавалося Вірджинії занадто мелодраматичним). Вони просочуються в неї. Не просто завдають муки, а вселяються всередину, наче віруси в тіла своїх жертв. В очах починають танцювати такі болісні вогняні пасма, такі сліпучі риски й цятки, аж їй доводиться нагадувати собі, що, крім неї, їх ніхто не бачить. Біль огортає її, витискаючи те, що недавно ще було Вірджинією; його атака така блискавична, а зубчасті обриси такі чіткі, що їй він давно вже уявляється самостійним живим створінням. Вона не раз бачила його, коли прогулювалася містом із Леонардом: над бруківкою линула іскриста сріблясто-біла наїжена постать, драглиста, мов медуза. «Що з тобою?» — питав Леонард. «Голова болить, — відповідала вона. — Не зважай».
Головний біль завжди поряд, готовий напасти щомиті, і хоч якими довгими бувають періоди свободи, Вірджинія відчуває їхню тимчасовість. Іноді біль лише частково поймає її, на вечір чи день-два, а потім відступає. Часом залишається й посилюється, аж поки подається сама Вірджинія. У такі моменти біль неначе виповзає з її черепа назовні. Усе довкола палає й пульсує, заражене нестерпним блиском. Усе аж здригається, і Вірджинія молиться про темряву, як заблуканий у пустелі мандрівник — про воду. Світ, виявляється, позбавлений темряви, як пустеля — води. Навіть якщо зачинити віконниці, навіть якщо міцно склепити повіки. Темряви нема, є тільки невідчепні спалахи сяйва більшої чи меншої інтенсивності. Коли опиняєшся в цьому безжально яскравому просторі, оживають голоси. Іноді це ледь чутне низьке бурчання, зіткане із самого повітря, іноді вони долинають з-за меблів і просочуються зі стін. Голоси невиразні, але, безперечно, сповнені прихованого змісту, явно чоловічі, старі-старезні. У них завжди вчувається злість, осуд та розчарування. Часом вони ніби перешіптуються між собою, часом декламують якийсь текст. Зрідка їй навіть удається розібрати те чи те слово. Раз вона почула «кинутися», двічі — «додолу». А якось — Вірджинія може заприсягтися — зграйка горобців за вікном співала грецькою мовою. У ці хвилини вона почувається тяжко нещасною і здатна накричати на Леонарда чи на когось іншого, хто — сичачи й крешучи іскри, наче пекельник, — трапиться під руку. Такий стан інколи триває дуже довго, година за годиною, сповиваючи її, немов кокон лялечку. Кінець кінцем за якийсь час вона приходить до пам’яті, скалічена й трепетна, однак сповнена проникливості й готова, трохи відпочивши, поринути знову в роботу. Вона страшенно боїться оцих своїх провалів у біль та сліпуче світло й воднораз припускає, що їх не уникнеш. Уже кілька років Вірджинія живе без нападів. Ніхто краще за неї не знає, з якою раптовістю біль може повернутися, але при Леонардові вона намагається бадьоритися. Щоб нарешті переїхати до Лондона. Краще збожеволіти в Лондоні, ніж зачахнути в Річмонді.