Не без вагань Вірджинія вирішує, що на сьогодні досить. Такі сумніви роздирають її не вперше. А може, попрацювати ще годинку? Що це — розважливість чи лінощі? Вона каже собі, що таки розважливість, і майже вірить у це. Своїх двісті п’ятдесят слів вона написала. Годі. Треба сподіватися, що й завтра вона сидітиме на цьому самому місці, при тямі та здоровому глузді.
Вона бере чашку із захололою кавовою гущею і, вийшовши з кімнати, спускається в друкарню, де Ралф перечитує коректу після Леонарда.
— Доброго ранку, — кидає Ралф Вірджинії нервово-жвавим голосом.
Його широке, вродливе, зазвичай безтурботне обличчя взялося рум’янцем, а лоб аж паленіє, і Вірджинія доходить висновку, що для Ралфа цей ранок зовсім не добрий. Мабуть, Леонард нагримав на нього за недогляди, сьогоднішні чи вчорашні, і от Ралф тепер вичитує гранки й стріляє своїм «доброго ранку» з удаваним запалом висвареної дитини.
— Доброго ранку, — відповідає вона тоном, сповненим доброзичливості, але підкреслено позбавленим спочуття.
Оці всі асистенти, молоді чоловіки та жінки, з’являються й тікають; недавно Леонард найняв ще Марджорі (з її огидною манерою розтягати слова; до речі, де вона?), бо чимало завдань Ралф уважає нижчими від своєї гідності. Немає сумніву, що незабаром Ралфа й Марджорі також тут не буде, і коли Вірджинія прийде сюди іншим разом, то вже хтось новенький невдоволено-стримано зичитиме їй доброго ранку. Вона знає, що Леонард може бути різким, скупим на похвалу й надзвичайно прискіпливим. Вірджинія бачить, що цим молодим людям часто доводиться непереливки, проте ніколи не стане з ними супроти Леонарда. Їй менш за все хочеться бути комусь за няньку й потурати чиїмось запопадливим усмішкам та благальним поглядам. Зрештою, Ралф — то Літтонів клопіт, а Літтон прихильний до нього. Та попри все і Ралф, і його наступники не затримаються й рушать у великий світ — ніхто не тішить себе ілюзіями, що вони довіку прислужуватимуть у друкарні. Так, Леонард буває деспотичним чи несправедливим, але він її компаньйон та опікун, і вона нізащо не зрадить його ні задля неопереного красунчика Ралфа, ні задля Марджорі з її голоском хвилястої папужки.
— На вісім сторінок — десять помилок, — каже Леонард, і складки коло його рота стають такими глибокими, що в них може вміститися монетка.
— Добре, що ви їх помітили, — мовить Вірджинія.
— Що ближче до середини, то їх, здається, більше. Як гадаєш, погано написаний твір може накликати біду?
— О, як би я хотіла жити у світі, де це було б реальністю! Піду прогуляюсь, провітрю голову, а тоді приєднаюся до вас.
— Ми вже добряче посунулися вперед, — каже Ралф. — До вечора, мабуть, упораємося.
— Нам пощастить, — кидає Леонард, — якщо ми впораємося до вечора наступного тижня.
Він супиться; Ралфові щоки червоніють іще більше. Вірджинія припускає, що Ралф, набираючи текст, виявив страшенну недбалість. А правда — спокійна пухкенька пані в солідній сірій сукні — сидить поміж цими двома чоловіками. Ні, правда не на боці Ралфа — цього молодого піхотинця, закоханого, безперечно, у літературу і з не меншою пристрастю в бренді й печиво, що чекають на нього після робочого дня; цього добросердого пересічного хлопця, який, проте, навряд чи зможе за призначений йому земний час уславити одну з пересічних справ пересічного світу. На жаль, правда й не на боці Леонарда, неповторного й невтомного Леонарда, що не відрізняє невдач від катастроф, над усе ставить творчі звершення й тиранить інших, бо щиро вірить, ніби йому до снаги зліквідувати та викорінити людську безвідповідальність і посередність.
— Я впевнена, — каже Вірджинія, — що можна надати книжці більш-менш пристойного вигляду вчасно й таки зустріти Різдво.
Ралф усміхається до неї з таким неприхованим полегшенням, що їй раптом хочеться дати йому ляпаса. Він переоцінює її симпатію: вона сказала це не заради нього, а заради Леонарда — точнісінько як її мати, що дивилася крізь пальці на помилки слуг за вечерею й переконувала чоловіка та решту присутніх, буцім розбита супниця не віщує нічого лихого, бо їхнє коло любові й терпіння непорушне та всі вони в цілковитій безпеці.