— Звісно. А що саме сказав лікар?
— Тільки те, що там щось є й треба все з’ясувати. Мабуть, через це я й не могла завагітніти.
— Ну, якщо то пухлина, то вони, певно, просто видалять її, — мовить Лора.
— Лікар каже, що мене слід обстежити. Причин турбуватися нема, але перевірити треба.
Лора дивиться на Кітті — застиглу, мовчазну й безслізну.
— Усе буде гаразд, — каже Лора.
— Так. Можливо. Я не хвилююся. Що мені з того?
Лору переповнює жаль і ніжність. Перед нею — могутня Кітті, колишня королева травня, хвора та налякана. Ось її симпатичний золотий годинник, ось її нитка життя. Лора, як і більшість інших, уважала, що річ у Реї з його таємничою роботою в муніципальному управлінні, з його бульбашками слини, з його краваткою-метеликом та бурбоном. Досі Кітті видавалася яскравою й трагічною постаттю — опорою свого чоловіка. Чоловіки з роками частенько змінюються на гірше (хоч ніхто й не хоче цього визнавати), і жінки смиренно терплять їхні вибрики та похмуре мовчання, напади депресії, пияцтво. Кітті уявлялася справжньою героїнею.
З’ясувалося, одначе, що проблема таки в самій Кітті. Лора знає, ні, вона впевнена: причини хвилюватися є. Вона бачить, що на Кітті та Рея з їхнім ошатним маленьким будиночком накочується хвиля нещастя, яка вже майже накрила їх із головою. Може, Кітті й не доведеться стати тією міцною грубошкірою п’ятдесятирічною пані.
— Ходи сюди, — каже Лора так, як могла б сказати своєму синові, і, наче Кітті й справді її дитина, не чекаючи, коли та послухається, підходить першою.
Вона бере Кітті за плечі й, подолавши раптове зніяковіння, схиляється до неї, мало не стаючи навколішки. Яка ж вона довготелеса та висока проти Кітті! Лора обіймає подругу. Кітті вагається, але, зрештою, дозволяє себе обійняти. Вона поступається. Ні, вона не плаче. Лора відчуває, як Кітті відмовляється від опору й віддається їй. «Отак, мабуть, — думається Лорі, — почувається й чоловік, коли обіймає жінку».
Кітті обгортає подружину талію. Лору аж затоплюють емоції. Ось, просто в Лориних руках, страх і мужність Кітті, її хвороба. Її груди. Її велике, потужне, тріпотливе серце, її рясне внутрішнє сяйво — вогненно-рожеве, червоно-золотаве, хистке, миготливе сяйво, яке то густішає, то знову розсівається; її глибінь, центр її центру, недосяжна суть, про яку чоловіки (насамперед Рей) можуть тільки мріяти, те, чого вони прагнуть і так відчайдушно шукають ночами. І це все тут, у розпалі дня, у Лориних обіймах. Рвучко, несподівано для самої себе Лора пристрасно припадає губами до подружиного чола. Вона вдихає аромат парфумів Кітті та хрускотливо-свіжий запах її русявого волосся.
— Усе нормально, — шепоче Кітті. — Справді.
— Я знаю, — відповідає Лора.
— Як на те пішло, то я більше потерпаю за Рея. Йому й так нелегко, а тут іще це.
— Забудь про Рея хоч на хвилину, — каже Лора. — Просто забудь.
Тулячись до Лориних грудей, Кітті киває. Здається, на німе питання дано німу відповідь. Вони обидві стражденні й благословенні, сповнені спільних таємниць та невпинної боротьби за життя. І тій, і цій доводиться грати чужу роль. В обох на плечах нескінченні турботи й утома: стільки всього вони на себе взяли!
Кітті зводить голову, і їхні губи стикаються. Обидві усвідомлюють, що відбувається. Вони просто притискаються одна до одної губами, не цілуючись.
Кітті відхиляється першою.
— Ти дуже мила, — мовить вона.
Лора випускає подругу з обіймів і відступає на крок. Вона зайшла надто далеко. Ні, вони обидві зайшли надто далеко, проте першою відсторонилася все ж Кітті, чию дивну та нерозважливу поведінку можна пояснити страхом. А справжня темноока хижачка — вона, Лора. Непрогнозована, зрадлива чужинка. Лора й Кітті мовчки погоджуються з тим, що це правда.
Лора переводить погляд на Річі. Він досі стоїть у кухні з червоною вантажівкою в руках і невідривно спостерігає за ними.
— Не хвилюйся, прошу тебе, — благально звертається Лора до подруги. — Усе буде гаразд.
Кітті тримається граційно та помірковано.
— Ти ж знаєш, що робити, правда? Просто дай йому ввечері півбляшанки консерви й час від часу перевіряй, чи є в нього вода. Уранці його годуватиме Рей.
— Рей відвезе тебе до лікарні?
— Еге ж…
— Не хвилюйся, я про все подбаю.
— Дякую.
Кітті швидко роззирається по кімнаті з виразом нудного схвалення на обличчі, ніби намислила все-таки купити цей будинок, а вже потім якось довести його до пуття.
— Бувай, — каже вона.
— Я потелефоную тобі завтра в лікарню.