— Я відрядила Неллі до Лондона по імбирні цукати до чаю. Тож приблизно за годину ми матимемо цукати й добрячу порцію Неллиної жовчі.
— Неллі переживе, — кидає Ванесса.
«Так, — думає Вірджинія, — ось правильний тон — незворушний і воднораз покаянно-милосердний; ось як годиться розмовляти зі слугами та сестрами. До цього треба мати хист, як, зрештою, і до всього». Їй слід було б багато чого перейняти в сестри, зокрема оці легкі, невимушені жести. Можна приїхати раніше чи спізнитися, весело заявивши, що так вийшло. Можна взяти когось за руку з материнською впевненістю. Можна сказати, що Неллі переживе, виявивши цим поблажливість і до прислуги, і до господині.
У садку Ванессині діти вмостилися кружкома на траві біля трояндових кущів. Які ж вони неймовірні — ці три ошатно вбрані створіння, вичарувані з нічого. Здається, ще недавно дві юні сестри тулилися й губами тяглися одна до одної, а тоді раптом обернулися на двох заміжніх немолодих жінок, що оце стоять на невеличкому газоні, спостерігаючи за зграйкою дітей (звісно ж, Ванессиних, усі — Ванессині; у Вірджинії дітей нема й уже не буде). Ось розважливий красень Джуліан; ось рум’янощокий Квентін із пташкою (здається, це дрізд) у червоних руках; ось маленька Анжеліка, яка присіла навпочіпки трохи віддалік від братів, перелякана й заворожена майже безживною купкою сірого пір’я. Багато років тому, коли Джуліан був іще немовлям, а Ванесса з Вірджинією вигадували імена дітям та героям романів, Вірджинія порадила сестрі назвати майбутню дочку Клариссою.
— Привіт, шибеники, — озивається Вірджинія.
— Ми знайшли пташку, — повідомляє Анжеліка. — Вона хвора.
— Це я вже зрозуміла, — відповідає тітка.
— Вона ще жива, — заявляє Квентін поважним тоном науковця. — Гадаю, нам удасться її врятувати.
Ванесса стискає сестрину руку. «Це ж треба, — думає Вірджинія, — смерть просто перед чаюванням!» Що годиться казати дітям чи кому іншому в таких випадках?
— Ми можемо полегшити її страждання, — мовить Ванесса, — та якщо пташці прийшла година вмирати, уже нічого не вдієш.
Отак швачка зазвичай відрізує нитку. Ось, діти, маєте — не менше, але й не більше. Ванесса не засмучуватиме марно своїх дітей, однак і не дуритиме їх, навіть із жалощів.
— Треба приготувати для неї коробку, — каже Квентін, — і занести в дім.
— Не варто, — відтинає Ванесса. — Це ж дика істота, їй хочеться померти на лоні природи.
— Ми влаштуємо похорон, — із запалом вигукує Анжеліка. — Я співатиму.
— Вона ще не вмерла, — різко уриває її Квентін.
«Нехай тебе благословить Господь, Квентіне, — гадається Вірджинії. — Хтозна, може, коли настане мій час, тільки ти й триматимеш мене за руку аж до самісінького мого скону, поки інші потайки вправлятимуться у виголошуванні надгробних промов?»
— Зробімо їй трав’яне ліжко, — озивається Джуліан. — Енджі, нарвеш трави?
— Авжеж, Джуліане, — відповідає Анжеліка й береться слухняно рвати жмутки зілля.
О Джуліан, Джуліан! Чи є переконливіші докази того, що принцип нерівності лежить в основі самої природи, ніж Ванессин найстарший п’ятнадцятирічний син Джуліан? Джуліан шорсткувато-добросердий, дужий, величний; його граційно-мускуляста жереб’яча краса така натуральна, що аж промовляє сама за себе, ніби вона — фундаментальний людський стан, а не відхил від норми. Квентін (благослови його, Боже!) уже в тринадцять років попри весь свій розум та іронічність скидався на розпашілого огрядного полковника королівської кавалерії, а ідеально складена п’ятирічна Анжеліка, найімовірніше, втратить свою дитячу ніжну привабливість іще замолоду. Первісток Джуліан — такий незаперечний кумир, таке очевидне втілення всіх найпотаємніших сподівань родини, що Ванессу важко звинуватити в надмірній любові до нього.
— Може, зірвемо ще кілька троянд? — пропонує Вірджинія Анжеліці.
— Ага, — відповідає дівчинка, усе ще пораючись коло трави. — Тільки жовтих.
Вірджинія зрушує з місця не відразу. Якусь хвилину вона стоїть, залишаючи свою руку у Ванессиній руці, і обводить поглядом дітей, наче то ставок, куди можна пірнути, а можна й не пірнати. «Ось, — думається Вірджинії, — справжнє досягнення; ось що дійсно зостанеться після того, як химерні прозові проби запакують і сховають разом зі старими фотокартками, маскарадними костюмами та порцеляновими тарілками, розмальованими журними й вигадливими бабусиними пейзажами».
Вона вивільняє руку, іде в садок, опускається навколішки біля племінниці й допомагає їй ладнати для пташки смертну постелю. Квентін із Джуліаном стоять неподалік, проте з усього видно, що саме Анжеліка — головна організаторка похорону, на чиї ідеї щодо оздоблення та ритуалу доведеться зважати. У певному розумінні їй випала роль невтішної вдови.