— Де ти зупинився? — питає Кдарисса.
— У Джеймса, у тарганячому мотелі.
— Невже він досі там?
— І деякі його харчі досі там. Мені впала в око пачка макаронів, яку я купував йому ще п’ять років тому. Джеймс запевняє, що то не вона, але я чудово пам’ятаю ту коробку з удавленим ріжком.
Луїс торкається носа кінчиком пальця (спочатку з одного боку, потім з другого). Вона повертає до нього обличчя. «Тільки-но глянь на себе», — каже Кларисса, і вони знову обіймаються. Майже хвилину не можуть відірватися одне від одного (він припадає губами до її лівого плеча, а тоді відхиляє голову й хоче припасти до правого). Першою відступає Кларисса.
— Хочеш випити чогось? — питає вона.
— Ні. Так. Можна води?
Кларисса йде в кухню. Яка ж вона досі неприступна й до болю стримана! «Отут, — думається Луїсові, — Кларисса й прожила весь останній час. У цих кімнатах, разом зі своєю подругою (чи партнеркою, чи як там вони себе називають). Ішла звідси на роботу та знову сюди поверталась. І так день за днем, а ще театри, вечірки… У світі так мало любові».
Луїс ступає чотири кроки й заходить до вітальні. Він знову тут, у цій великій прохолодній кімнаті з садком, глибоким диваном та ошатними килимами. У тому, який вигляд має квартира, він винуватить Саллі. Тут відчувається її вплив, її смак. Саллі з Клариссою мешкають у взірцево-показових апартаментах еліти Вест-Вілліджу; так і уявляєш собі особистого помічника, що тиняється квартирою із записником у руках: французькі шкіряні крісла — є, столик марки «Стіклі» — є, стіни лляного кольору, прикрашені ботанічними репродукціями, — є, книжкові полиці, ущерть заповнені сувенірами з різних куточків світу, — є. Навіть ексцентричності — дзеркало в рамі, обклеєній морськими мушлями, з товкучки, подерта стара південноамериканська скриня, розмальована хтивими русалками, — видаються невипадковими, ніби якийсь декоратор, оглянувши все, вигукнув: «Ні, ще непереконливо, потрібні інші речі, які б справді розповіли нам про господарів».
Кларисса повертається з двома склянками води (газованої, з льодом та лимоном), і Луїсові раптом спадають на пам’ять пахощі сосон, трави й злегка солонуватої води, що розливалися у веллфлітському повітрі тридцять років тому. Його серце б’ється частіше. Так, вона постарішала, але — і це годі заперечити — її стримана чарівність, її дещо сувора аристократична сексуальність досі при ній. Вона струнка. Їй навіть удалося якось зберегти довкола себе атмосферу невигаслої романтики, і, дивлячись на неї, понадп’ятдесятилітню, у цій тьмяній, пишно вмебльованій кімнаті, Луїс пригадує фотографії молодих солдатів із виразними обличчями — безтурботних, в одностроях, хлопців, що не дожили до двадцяти й обернулися на уособлення несправджених надій у фотоальбомах чи рамках на нічних столиках. Вони вродливі, упевнені в собі, не обтяжені роздумами про свою загибельну долю, а тим часом живі тягаються на роботу, потопають у буденних справах і розчаровуються відпустками. Луїсові здається, що цієї миті Кларисса схожа на такого солдата. Вона неначе дивиться на скороминущий світ звідкись із минулого, така ж засмучена, невинна й непереможна, як оті загиблі на фотографіях.
Кларисса подає Луїсові склянку води.
— Маєш гарний вигляд, — каже вона.
На обличчі Луїса-юнака завжди прозирали риси літнього чоловіка: гачкуватий ніс, бліді здивовані очі, дротяні брови, шия з набряклими венами під широким кістлявим підборіддям. Йому б пасувало бути фермером — міцним і живучим, немов бур’ян, пошарпаний негодами; якби він орав і сіяв, то, либонь, зробився б таким, як тепер, не за п’ятдесят років, а вдвічі швидше.